Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Усе буде добре, — промовив він.

— Бережи себе, Бенедикте, — мовили сестри-близнючки.

— Їдьте звідси.

— Перепрошую? — обурилась пані Ярина на Бенедиктову пораду.

— Їдьте звідси, — повторив хлопець. — Їдьте і навіть не думайте. Змініть усе і станьте щасливими, якщо життя у цьому місті вас виснажує. Я, як той, хто це зробив, скажу вам, що це мій найкращий вчинок у житті.

Жінки обійняли хлопця, а потім зі смішинкою в поглядах дивились просто хлопцю в очі. Чомусь Бенедикт був впевнений, що вони його послухають.

— А ти, Єво, не здавайся, — перевів погляд на дівчину Бенедикт. — Я, звісно, не бачив твоїх картин, але переконаний, що вони дивовижні, як і ти. Йди до своєї мрії, і ти її досягнеш. Колись я ще, може, навіть якщо й не пройдусь на ногах, то проїдусь на колесах свого інвалідного крісла по твоїй несамовитій галереї.

З Євиних очей покотилися сльози.

— Це тобі, — мовила вона, простягаючи йому якийсь великий конверт.

Він здогадався, що там.

— Дякую.

— А це від мене, — прохрипіла пані Ярина, простягаючи йому книгу… ту саму… «Злочин і кару».

— Що? Я не можу її прийняти, — заперечив юнак.

— Можеш, — відрізала жінка. — Мені колись дісталась вона від однієї хорошої людини зі словами «не бійся». А я боюсь. Ти не боїшся. Вона твоя.

Хлопець прийняв дарунок.

— Ви найдобріша людина, яку я коли-небудь зустрічав, — признався Бенедикт.

Згодом Бенедикт покинув пансіонат назавжди. Більшість з тих людей він ніколи вже не бачив. Та завжди, до останнього його подиху, ті люди парили десь у його думках. Незабаром після від’їзду він бачився тільки з Євою, бо ті картини, які вона йому подарувала, настільки його вразили, що він попросив її ілюструвати його книгу. Він був впевнений, що ніякий інший художник не зможе зрозуміти його, як вона.

Зайшовши у Танін дім, Бенедикт одразу зрозумів, що тут помре. Він був у цьому впевнений. Йому згадався Ярон. Чому Ярон не міг знати про свою смерть, якщо Бенедикт знає місце своєї смерті? Десь краєм свідомості Бенедикт зрозумів Ярона і його відчуття смерті.

Але, крім цього знання, більше ніщо в цьому домі не навіювало на Бенедикта смуток. Тут було весело. Тут була весела Таня, яка залишилась в Україні і не повернулась із Нілом у Нідерланди, бо хотіла бути свідком, коли люди вперше почують пісні, які готують Рута і Бенедикт. Вона шалено допомагала — з Бенедиктом тепер повинен був хтось завжди залишатися, бо хлопець міг будь-якої хвилини впасти з милиць і більше не піднятись.

Жінки вже приготували чорне інвалідне крісло, яке стояло в кутку вітальні і грізно зиркало на хлопця, мовляв, «скоро ти у мене сядеш». Він, звісно, сяде, та не хотів це робити завчасно.

Тут була Рута, з якою щовечора Бенедикт поринав у творчий процес. Вони думали наперед, бо прекрасно знали, що хлопець не зможе довго залишатися з ними і підказувати, тож жінка хотіла його випитати про все — поки був час. Вона не сумнівалась, що продовжить справу навіть після того, як хлопець відійде.

І в тому новому будинку також була Анна. Мабуть, через неї його легко можна було назвати домом. З дівчиною навіть на краю світу був би дім.

Перші дні хлопець не виходив зі своєї нової кімнати. Він писав. Про все, що ще ніколи не писав. І якось увечері, коли він займався тою справою, до нього підійшла Анна. Всі ті кілька днів вона була сумна.

— Бенедикте, ходімо погуляємо. Ти вже три дні сидиш і пишеш.

— Давай завтра, — промовив хлопець, туплячись у свої нотатки. — Я повинен писати.

— Ні, сьогодні, — відрізала дівчина.

— Що з тобою?

— Пам’ятаєш, ти просив мене з тобою завчасно не прощатися?

— Пам’ятаю.

— Ти теж з собою не прощайся. Ти поки що живий. І ще довго проживеш. Не бійся, що не встигнеш. Ти напишеш усе, що маєш написати.

Хлопець мовчав. Він дивився на неї, і йому відкривалися очі. Бенедикт повільно відклав ручку.

— Вибач. Ходімо.

Того вечора Бенедикт востаннє гуляв. Це були останні, хоч і з милицями, хлопцеві кроки. Вони були зроблені біля пожовклих живоплотів, по дзвінкому тротуару, під прекрасним зоряним небом. Закохані повільно гуляли по тихих, спокійних вулицях Таниної околиці. Кожного разу, коли вони ось так гуляли, — не було нічого, крім їхнього кохання. Були тільки він та вона. Ніякої хвороби, ніяких милиць, ніяких думок про кінець.

— Я так тебе кохаю, — призналась Анна. — Ти мій найкращий друг.

— Я тебе кохаю сильніше, — заперечував хлопець.

— Знаєш, коли ти відійдеш, я поїду до мами, в Польщу, — промовила Анна. — Почну там нове життя, заведу нових знайомих. Ти мені показав, що не варто того боятися. Змін. Я хочу, щоб ти це знав. Я не опущу руки. Не переймайся щодо мене.