Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Це був інтимний момент Бенедиктового й Анниного життя. По шкірі бігали мурашки, а серце тремтіло від романтики. Хлопець сидів у інвалідному кріслі, а позаду нього стояла Анна, тримаючи руки у нього на плечах. Єва геніальна. Це було саме те, що хотів бачити Бенедикт на палітурці своєї збірки. Силу людських стосунків. Інтимність.

Єва дивилась в очі своїм натурникам і відчувала їх. Їй теж бігали мурашки по шкірі. Від їхніх поглядів, від їхньої гусячої шкіри, від того, як ніжно Анина рука лежала на Бенедиктовому плечі. Від її тендітної талії і прекрасних грудей. Художниця хотіла нічого не пропустити і показати все таким, яким воно є насправді. Вона ретельно змальовувала подряпини на Бенедиктових колінах, синці від виснаження під Аниними очима. Ретельно змальовувала їхні, незважаючи ні на що, щасливі погляди.

— Ти плачеш? — побачила Анна.

— Вибачте, — шморгнула носом художниця, опанувала себе і продовжила малювати.

Це був дуже інтимний момент Бенедиктового й Анниного життя. Картина вийшла чудовою, живою і реалістичною.

— Ти снитимешся мені? — спитала кілька днів по тому Анна.

Був день, вони лежали у ліжку обличчями одне до одного. Бенедикт пестив її волосся.

— А ти хочеш?

— Так, — прошепотіла вона.

— Снитимусь.

Бенедиктова хвороба прогресувала. Але він не звертав уваги. Він насолоджувався прекрасними моментами цієї чарівної осені. Якось увечері до нього завітали Макс із Пилипом і взяли його з собою в місто. Це був хороший, хлопчачий вечір.

— Не переймайся, ми його привеземо цілим і неушкодженим! — говорив до стурбованої Анни Макс. — Ну, точно не більше ушкодженим, ніж він зараз є, — додав він, зиркаючи на хворого юнака в інвалідному кріслі.

— Відпочивайте, — усміхнулась Анна. — І телефонуйте, коли щось.

Вона відчинила двері, і хлопчаки викотили Бенедикта на вулицю. Анна всміхнулась і зачинила двері.

— Ти мусиш сьогодні напитися як свиня! — прошепотів Макс, щойно двері зачинилися. — Ми всі повинні сьогодні напитися.

— Добре, — не заперечував Бенедикт.

Макс віз Бенедикта у візку, а біля них ішов Пилип, на диво, одягнений не у звичну для нього спортивну кофту, а у молодіжну сорочку.

Спочатку хлопчаки намірились піти у стриптиз-бар, та грізні охоронці їх не пустили.

— Як ви можете не пускати людину з обмеженими можливостями?! — не здавався Макс. — Ви порушуєте кодекс толерантності до інвалідів!

— Іди звідси, маля! — незворушно буркнув м’язистий чоловік. — Бо зараз зателефоную до твоєї матусі і скажу, куди ти хочеш зайти!

— Та ну вас! — махнув рукою Макс і пригнічено взявся везти Бенедикта кудись в інше місце.

— Що це за такий кодекс толерантності? — збентежився Бенедикт.

— Не знаю, я щойно його вигадав.

Усі троє засміялись.

Їм, хоча і з четвертої спроби, все-таки вдалося потрапити в якесь місце, де був алкоголь, драйвова музика і танці. Того вечора Бенедикт вперше напився до безпам’яті. І, як це не гірко визнавати, востаннє.

Останнє, що він пам’ятав, — це те, що переконував Пилипа не соромитись свого тіла.

— Я ж не соромлюсь того, що за кілька місяців перетворюсь на дерево! Не соромлюсь свого крісла! — переконував Бенедикт. Так, звісно, він бачив на собі здивовані і перелякані погляди людей, але з легкістю їх сприймав, бо, може, частково розумів їх. — То ти тим більше не маєш нічого соромитись!

Закінчилось усе тим, що Пилип, надихнувшись словами друга, зіскочив з крісла і потяг дівчину, яка сиділа з подругами поряд, на танцювальний майданчик. А там почав «віджигати» шалені танці, під час яких скинув з себе сорочку і махав нею на всі боки.

— Бенедикте, поглянь! Заціни, що він робить! О, мамо рідна, подивись, він мацає ту дівку за цицьки! — давився сміхом і подивом Макс.

Це був один з тих вечорів, які ніби не пам’ятаєш, але не забудеш ніколи.

Рута Кулакова старалася, як могла. Її так запалила співпраця з Бенедиктом, що їй цього запалу вистачить на багато-багато років вперед. Майже всю осінь вона присвятила Бенедиктовим пісням і книзі. В неї не було часу ні на що — жінка хотіла організувати все якнайкраще, як тільки може.

Рута перейнялась історією Бенедикта, його хворобою. Крім пісень і книги вона хотіла донести до людей і те, що не потрібно здаватися, навіть якщо в тебе великі проблеми. Вона хотіла донести до людей історію цього хлопця. Жінка дивувалася, що люди, навіть які ніколи не чули про хворобу бічного склерозу, одразу переймалися цією проблемою і йшли їй на зустріч. Протягом осені за допомогою небайдужих людей їй вдалось організувати велику рекламну компанію. Їй вдалось організувати багато благодійних акцій для людей з подібною до Бенедиктової хворобою.