Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Ну, добре, — мусив миритися хлопець.

Рута Кулакова захоплювалась Бенедиктом, але він захоплювався нею не менше. Вона була неймовірно талановитою. Ці останні місяці, які він з нею співпрацював, його в цьому переконали. Але того вечора він вперше бачив її на сцені. Вона була і вогнем, і водою, і землею, і вітром — вона була сукупністю всіх стихій. Кожну пісню вона пропускала крізь свою душу і закохувала у неї весь той набитий людьми клуб. Вона з ними спілкувалась, розказувала їм щось. Казала, що останні місяці змінили її назавжди.

Люди їй вірили. Бенедикт їй вірив теж. Ці пісні нагадували йому весну. Запашну, всіяну прекрасними квітами і блакитним небом. Він не вірив, що це його вірші. Це було щось неймовірне. Люди сміялися, кричали, плакали. Це був найкращий день у Бенедиктовому житті.

Слухачі не хотіли відпускати співачку зі сцени. Кілька годин концерту промайнули, як кілька секунд. Бенедикт і всі, хто був поряд з ним, теж не хотіли, щоб концерт закінчувався. Він бачив щасливі обличчя друзів, Рутиних знайомих… Усі вони хотіли чути ще ті пісні. Вони направду були мистецтвом, якого українська музика ще не знала. Бенедикт був радий, що допоміг співачці повернутися до улюбленої справи.

Та Рута, проспівавши декілька разів на біс, все-таки залишила сцену.

— Це був прекрасний концерт, — говорила вона перед тим, як піти. — Він доказ того, що навіть приречена людина може літати, коли падає у прірву. Всі ці слова… Всі ці пісні, які ви чули сьогодні… Всіх їх написав хлопець, який зараз тут… Хлопець, який бореться за своє життя кожного дня. Ми, здорові люди, не маємо бути до цього байдужими! Ми маємо допомагати і підтримувати… — Зал настільки зашумів аплодисментами і криками, що Руті довелось почекати кілька секунд, щоб продовжити: — Мене історія Бенедикта Креха зачарувала… Вона, попри всю свою трагічність, насичена щастям. І зараз на цю сцену вийде дівчина, яка теж у цьому переконана.

Бенедикт роззявив рота з подиву. Якби він мав здорові ноги, вони, безперечно, йому б підкосилися. Зі сцени пішла Рута, але натомість вийшла Анна. Вона мружилась від світла прожекторів, переживала і не могла повірити, що робить це.

— Доброго вечора, — сказала дівчина, підійшовши до мікрофону. — Мене звати Кравчишин Анна… Я дівчина Бенедикта Креха, автора тих пісень, які ви сьогодні чули. Я познайомилася з ним на початку літа, коли він втік від батьків і переїхав у наше місто. Він одразу мене зачарував. У нас із ним було і, не сумніваюсь, буде ще багато прекрасних днів. Але я хочу сказати вам, що він зовсім не хворий. Він найздоровіша людина, яку я коли-небудь знала… Це я була хвора до зустрічі з ним, і кожен день, проведений з тим юнаком, я лікувалась від страхів, від комплексів… — Голос дівчини лунав в абсолютній тиші. Кожна людина у залі уважно її слухала і дивилась, як вона витискає з себе слова й усміхається крізь сльози. — Господи, я навіть не думала, що можна так сильно когось кохати… Але я кохаю… Для мене зустріч з ним — зовсім не випробування, а найкращий у житті подарунок долі.

Бенедикт дивився на неї і плакав. Вона дивилась на нього і робила те саме.

— Ти мій янгол… — промовила вона. — Я хочу, щоб ти став моїм чоловіком.

Зал загудів. І під цей шум Анна спустилась до хлопця і стала навколішки перед його інвалідним кріслом.

— Я кохаю тебе всім серцем, — мовила вона. — Ти згодний?

Бенедикт не міг зупинити сліз. Усі, хто був біля нього, теж плакали. Вони захоплювались тим коханням, яке зараз бачили.

— Так, — відповів він.

Вони одружились у маленькій світлій капличці, в якої був похилий дах, старі стіни і не надто гарна підлога, але вона стала тим місцем, де з’єднались два направду прекрасних серця. Там були лише близькі: Рута, Таня, Анин батько, Ліза, Макс і Пилип. Усі красиво одягнені і щиро захоплені подією, раді за наречених.

Усі ті люди стали сім’єю для закоханих. Близькими людьми, які пройшли випробовування лихом. Бракувало тільки Бенедиктових батьків. Та хлопець про це не думав. Він не думав про погане. Не думав, що його прекрасна наречена одружується з хлопцем, який помирає. Не думав, що їй буде важче, — вона ж залишиться жива; їй потрібно буде все це пережити. Він подумає про це згодом, коли буде на самоті… Щоб цього ніхто не бачив. Бо зараз він не має права споганювати цю прекрасну мить.

Вона стояла перед ним у простій білій сукні і дивилася своїми сірими очима прямо у його душу. Та дівчина, жінка, була прекраснішою за весь світ: за таємничі глибини океанів чи за лісисті вершини гір. Її руки, шия, розпущене волосся, скроні… Її глибокий погляд, у якому він втопав з головою… Все було дивовижним, мов у казці. Священик говорив свою промову, а вони милувалися одне одним.