Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Його останні місяці були гидкі, але люди, які були поряд з ним, зробили їх дивовижними. Друзі, батьки, кохана. Анна робила Бенедиктів світ дивовижним. Йому ставало все гірше і гірше, а вона ставала все сильнішою і сильнішою. Хлопець бачив це і щиро радів.

Він не звертав уваги на свою популярність. Тепер його впізнавали. Звісно, не так, як якихось зірок шоу-бізнесу, але час від часу, коли Анна, чи Макс, чи Ліза, чи Таня, чи мама з татом, чи Пилип його возили по вулицях міста, до нього підходили люди і впізнавали того приреченого хлопця, який написав пісні знову відомій Руті Кулаковій. Йому це подобалось, хоча він добре розумів, що люди ним цікавляться не тільки через його талант, а більше через його, скажімо, драму життя.

Але для нього було важливішим те, що він тепер мав більше можливостей достукатись до людських сердець. Він міг донести їм, що таке БАС і як допомагати таким людям. Звісно, їх неможливо врятувати, але можливо полегшити їхні страждання. Бенедикт це знав з власного досвіду.

Моменти. Він літав серед них, навіть якщо збоку здавалося, що падає.

Ось його тіло вже цілком нерухоме.

Ось він вчиться писати за допомогою комп’ютерів Тобі [17] Tobii (раніше Технологія Tobii АВ) — шведська високотехнологічна компанія, що розробляє і продає продукти (комп’ютери), якими можна користуватися за допомогою очей. .

Ось він вже до кінця втрачає здатність розмовляти.

Ось він вже мало не помирає від болю.

Та він не здається.

Спочатку він хотів дожити до Різдва і Нового року. Він дожив. Це були прекрасні дні. Йому дуже подобалось говорити Анні, що він її кохає, саме під зеленою, прикрашеною ялинкою, навіть якщо й комп’ютерним голосом і з динаміків ноутбука.

Потім хотів протриматись до лютого. Він теж це зміг.

Потім хотів побачити, як тане сніг і приходить весна. Йому це теж вдалось.

Як? Бо він був сильним.

Йому було зле і боляче… нестерпно боляче… та він при цьому знаходив сили цікавитись життям до останньої секунди… Також він примудрявся допомагати іншим, які були в подібній ситуації. Він став українським феноменом. До нього писали сотні його читачів, сотні слухачів, сотні людей, яких привернула і розчулила його хвороба.

Він зміг усе, що хотів.

Останнє, чого він бажав, — це спокійно піти. Попрощатись і піти. І йому, чорт забирай, це теж вдалось.

Він помер у березні.

Весь той час Анна Крех була сильною — вона ніколи не плакала. Вона бачила, як страждає її чоловік, і не могла допустити, щоб він, і так скривджений життям, бачив на лицях близьких сум. Тому важко їй було чи ні, але дівчина усміхалася і прикрашала Бенедиктове життя своєю красивою усмішкою до кінця його днів.

Вона не плакала на його похороні. Там були десятки людей, доль яких торкнувся Бенедикт. Там були пані Ярина, професор Любомир, сестри-близнючки з пансіонату, Єва, тітка Діна з дочкою Веронікою та чоловіком, інші родичі, учні з Літньої школи прози та поезії, люди з зустрічей на тему хвороби бічного аміотрофічного склерозу, які відвідував Бенедикт. Там було багато людей, яким Бенедикт допоміг, тож вона пишалася тим, що він встиг все, що задумав, і не плакала. Вона згадувала цю прекрасну людину з усмішкою.

За кілька днів після похорону всі знову зібрались у домі, де Бенедикт провів останні моменти свого життя; у будинку прекрасної людини — Тані. Був хороший, уже весняний вечір. Вони наводили порядки в кімнаті, де він робив останні свої подихи, складали в коробки всі книги, які йому читали перед смертю, віддавали представникам благодійного фонду все Бенедиктове приладдя (дихальний апарат, комп’ютери Тобі, крісло тощо) — це була його воля, віддати все на благодійність; щоб ці всі речі полегшили комусь життя, як полегшили йому.

Всі були заклопотані своєю справою — хтось допомагав представникам фонду виносити приладдя (Макс і Пилип), хтось складав одяг і речі Бенедикта в коробки (його мама і Ліза), — всі хотіли допомогти. А Таня шукала вчасний момент, щоб підійти до Анни. Вона мала дещо їй віддати, дещо від Бенедикта. І ось, коли видалась така можливість, вона підійшла до Анни, яка поралась біля ліжка, на якому помер її чоловік.

— Вона ще досі пахне ним, — сумно говорила Анна, тримаючи в руках ковдру.

Таня трохи помовчала, а потім наважилась.

— Анно, — почала жінка. — Я дещо для тебе маю… Це для тебе залишив Бенедикт… Казав, щоб я це віддала, коли він піде. Думаю, це хороший момент.

— Що? — не розуміла дівчина.

Жінка поклала руку в кишеню, а за секунду витягнула звідти подряпану чорну флешку. Простягла її Анні.