Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Дівчина здивовано поглянула на юнака.

— Ти про що?

— Навіть коли я не зможу рухатись і говорити… Пообіцяй мені, що не прощатимешся, поки я живий… — промовив хлопець. — Поки я перший не почну з тобою прощатися.

— Не буду. Обіцяю.

І це було те, що хлопець хотів почути.

Бенедикт був реалістом. Він не надіявся на чудо, не надіявся на красиву, яку він вичитав у книжках про хворих підлітків, смерть. Він знав, що такого не буде, і просто обирав про це не думати. Також він більше не надіявся на приємні сюрпризи долі, бо їх і так було вдосталь — зустріч з Анною, зустріч з друзями, школа поезії… Він вже змирився, що тепер його доля буде без приємних поворотів, — тепер треба йти по ній прямо і насолоджуватись тим, що є. Він не засмучувався, бо те, що є, — його цілком влаштовувало. Він знав, що поворотів у його житті більше не буде.

Та він помилявся. Ще один поворот його долі відбувся в ту направду дивовижну ніч.

— Дивись, — мовив Бенедикт, коли вони наблизились до пансіонату. — У вікнах рецепції і вітальні світиться… дивно… Ярина ще не спить?

— Може, знову хтось помер?

— Не смішно.

Підлітки зайшли в пансіонат і помітили за своїм столом пані Ярину. Жінка, побачивши їх, помітно стривожилась.

— Доброго вечора, — почав Бенедикт. — Чому ви не спите?

— Просто… до тебе завітали гості…

— До мене? — не зрозумів хлопець.

— Так, вони у вітальні, ідіть до них, — прохрипіла стара, а перед тим, як підлітки зайшли у вітальню, вона поглянула на Бенедикта і з захватом запитала: — Звідки ти її знаєш?

Хлопець не розумів, про що говорить стара і чому вона така стурбована. А коли він відчинив двері, ще більше заплутався.

Там він побачив три речі, які його здивували: двоє людей та синтезатор. Клавіші стояли поряд з його вчителькою з Літньої школи — Рутою Кулаковою. А біля неї, збоку на дивані, сидів батько Анни.

— Тату? — не зрозуміла дівчина.

— Пані Руто? — не зрозумів Бенедикт. — Що тут відбувається?

— Мабуть, варто почати мені, — промовив Володимир і піднявся. Він страшенно хвилювався. — Я хочу вибачитись. Власниця пансіонату нам розказала про твій діагноз, Бенедикте. Мені дуже жаль… Вибач, що я був таким бовдуром.

— Що? — продовжувала нічого не розуміти Анна. — Але як ти взнав, що Бенедикт тут живе? І для чого ти сюди приїхав? Невже вибачитись?

— Я подзвонив до Лізи… Сказав, що є важлива справа до Бенедикта… От вона й мені сказала, де ви… — промовив Володимир. — І я справді хотів вибачитись… — засмутився чоловік.

— Ви не повинні вибачатись, — мовив Бенедикт. — Ніколи не вибачайтесь за чесні думки. Я на вас ніколи не ображався.

— Я просто не розумів. Тепер розумію. Анно, і ти мене вибач.

— Я теж на тебе не ображалась.

Батько з донькою обмінялися усмішками, а згодом Анна підійшла й обійняла тата.

— Дякую, — сказала донька.

— Мені теж дуже жаль, Бенедикте, — озвалась нарешті Рута. — Я навіть не підозрювала, що з тобою щось таке, коли бачила тебе на уроках.

— У мене просто поки не було видимих симптомів… а тепер, як бачите, є, — засоромився хлопець. — Але я не розумію… Що ви тут робите? Для чого ці клавіші?

— Бенедикте, — почала Рута. Було таке враження, що вона не може наважитись сказати те, що хоче. — Ти знаєш, що колись я співала… Я писала і співала свою поезію… Творила до неї музику і насолоджувалася тим, що роблю.

— Знаю.

— А потім у мені ніби щось згасло. Я перестала писати. Перестала творити музику… Це був сірий період мого життя… Аж раптом я почула твої вірші. Там, на уроці, в нашій школі поезії… Я знову загорілась.

— Що? — не розумів хлопець.

— Послухай, — кивнула жінка. — Але дослухай до кінця, добре?

Жінка сіла за клавіші, не зважаючи на погляди нерозуміння. Вона почала грати неймовірну мелодію… А згодом співати… Слова.

Його слова, Бенедиктові.

Дійсно. Хлопець не надіявся на диво. Але він знову помилявся. Бо по-іншому не можна описати те відчуття, яке він проживав, слухаючи гру і спів вчительки Рути. На його вірші склали пісню; на те, що він колись витискав зі своєї душі… Невже це не диво?

Він аж сів. Усі сіли й уважно слухали жінку. До останнього проспіваного слова; останньої ноти.

— Я прочитала всі твої вірші, які ти вклав у документи про вступ до школи, — продовжила Рута. — Я відчула, що це моє — я мушу їх співати.

— Що? — вражено сказав хлопець.

— Я знайшла твою адресу в документах і поїхала, щоб тебе знайти; щоб запропонувати тобі співпрацю. Та виявила, що це адреса твоєї дівчини… На превелике щастя, Володимир все-таки взнав, де ти живеш, і допоміг знайти… І ось я тут, у пансіонаті… Дізнаюсь від власниці про твою хворобу. Чесно говорячи, я й не уявляла, що ти в такому становищі. Ти такий добрий і веселий на уроках… Знаєш, спочатку подумала розвертатись та йти… Подумала, що в тебе зараз і так багато проблем, для чого тобі та музика? А потім… я таки вирішила залишитися тут і дочекатися, бо всім серцем відчуваю, що не повинна здаватись. Я повинна співати твої вірші. Я всім серцем відчуваю, що це щось грандіозне.