Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Що це?

— Це твої гроші, за кімнату… Не думай, я тебе не виганяю, можеш тут жити скільки заманеться. Просто я розумію, що зараз тобі гроші набагато потрібніші.

На хлопцеві очі знову підступали сльози.

— Боже… Дякую вам, — прийняв хлопець дарунок. Йому справді були потрібні гроші. Ліки, обстеження і всяке інше, що його чекало, коштували далеко не мало. — Але тут три конверти.

— У двох інших конвертах записка від Любомира і платня за виконане завдання, — відповіла Ярина.

— Що? Але чому він сам мені їх не віддав?

— Прочитай записку.

Бенедикт взяв конверт і витягнув звідти маленьку записку, написану почерком професора.

«Дякую тобі, Бенедикте, за відкриті очі і за те, що не побоявся спробувати їх відкрити двом дорослим чоловікам. Всього тобі найкращого».

— Я не розумію… Він помирився з сином?

— Помирився, — кивнула Ярина. — Син зранку, після того як по тебе приїхала «швидка», приїхав сюди і попросив у тата пробачення, а потім забрав додому.

Прозріння… насправді, дивне таке відчуття… воно може прийти в будь-який момент життя людини. От на Бенедикта воно опустилось саме в той момент. Він зрозумів (згадав) як це — допомагати людям. Як робити їм приємне. Як це — існувати недаремно на цій землі. Вся душевна слабкість відступила, він знову відчув себе сильним. Він зрозумів, що варто боротися лише заради таких моментів, як оцей, — коли розумієш, що допоміг.

Але йому насправді бракувало слів, щоб сказати щось Ярині. Він був здивований, що вона, Залізна Леді пансіонату, зараз така добра до нього.

— Ви надзвичайно добра людина, — нарешті дібрав слова Бенедикт. — Я ніколи не вважав вас черствою. По ваших очах одразу помітно, що ви добра.

Жінка дивилась на Бенедикта дивовижним поглядом, зі сльозинками на очах. Невже їй ніхто такого не говорив?

— Не здавайся, Бенедикте, — промовила вона. — Бо я, навіть не будучи хворою, вже давно здалась. У моєму житті вже давно все стало сіре, як хмари сьогоднішнього неба. Не здавайся — будь таким, який ти є. Не втрачай того до кінця.

— Добре, — усміхнувся Бенедикт.

— І не відпускай її… Борись… Переконай, що твоя хвороба не страшна для вашої любові. Покажи їй, що нічого не змінилося.

— Але, думаєте, я маю право її про таке просити?

— Ти маєш право на все, — відповіла жінка.

Запала мовчанка. Хлопець усвідомлював, що жінка має рацію. Що він не буде, як ті головні герої книжок про хвороби, відштовхувати свою любов. Ба більше, він поламає всі стереотипи і сам побореться за неї, якщо це потрібно.

— Дякую вам. — Хлопець повільно підвівся й обійняв жінку.

Вона, мабуть уперше за довгий час, не пручалась і теж щиро когось обіймала. Той хлопець їй чимось подобався. Він був безмежно добрий. Він не заслуговував на те, що йому приготовано долею.

— Не відпускай її, — повторила жінка і вийшла з кімнати.

Бенедикт уже не плакав.

У повітрі пахло дощем. Свіжим таким, літнім. Та самого дощу вже не було. Хмари на небі розсіювалися, а розпечене сонце ховалося за обрій. Був вечір. Захід сонця.

На даху покинутого будинку сиділа змокла до останньої ниточки Анна. Вона тут сиділа і під час дощу, тож не думала звідси йти й після нього. Це була її схованка. Вона тут думала про все, що почула в лікарні. Чи то сліз бракувало, чи то сил уже не було — але вона вже не плакала. Вона просто думала.

Хлопець, який підтримує її божевільні ідеї; який смішить її; який розповідає їй цікаві історії; який шукає їй рідкісні книги; який ніжно її цілує та обіймає… той чудесний хлопець потрапив у біду. Як вона може йому допомогти? Чи має вона право скаржитись на долю? Невже це не гаяння часу?

Вона думала про це, дивлячись на спокійні краєвиди безтурботних вулиць. І раптом…

— Не покидай мене, — промовив у неї за спиною Бенедикт.

Тільки він знав, де її шукати.

Вона піднялась і розвернулась до нього. По її тілу пробіглись мурашки. Чорт його забирай, який він був красивий. Навіть трошки зсутулений, навіть з милицею. Кілька секунд вони просто дивились одне одному в очі, а потім вона рушила до нього, як одного разу на цьому самому даху він рушив до неї. І так само, як і він тоді, вона його поцілувала.

— Ніколи… Я не покину тебе, чуєш?

Вони обоє плакали… та чи від горя?

— Нам буде важко, — промовив він. — Тобі буде важко.

— Але ти мене не відштовхуватимеш, добре? Ніколи, зрозумів? Навіть якщо мені буде важко… Навіть якщо мене жалітимеш… Ти не викаблучуватимешся і не відштовхуватимеш…