Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Наталя Чернушич кинула на хлопця проникливий погляд і вийшла в коридор, де на неї чекали троє друзів її пацієнта. Досвід Наталі вже не раз доводив, що часом повідомляти близьких про хворобу куди важче, ніж самого хворого.

Анна, Ліза і Пилип не розуміли, що з Бенедиктом не так. Чому всі медсестри, які заходять у його палату, мають стривожений вигляд? Їхній друг просто послизнувся на слизькій підлозі ванної кімнати і впав, ударившись головою. Невже він так сильно вдарився? Невже все так серйозно? Чому всі такі пригнічені?

Коли з Бенедиктової палати вийшла лікарка, всі рвучко піднялись з крісел і кинулись до неї з запитаннями.

— Йому буде потрібна ваша підтримка, — почала Наталя.

— Про що ви? Що з ним? — не розуміла серйозності лікарки Анна.

Ех… Як же багато Наталя Чернушич бачила у своєму житті сліз, переляканих облич і жаху в очах… І той випадок не став винятком. Коли вона розказала Бенедиктовим близьким, що в нього рідкісна, та що там, найстрашніша форма хвороби бічного аміотрофічного склерозу [16] Бічний аміотрофічний склероз ( лат . sclerosis amyotrophica lateralis) — рідкісне невиліковне нейродегенеративне захворювання без чіткої етіології, яке уражає моторну систему. , вона бачила відвертий страх. Вона розказала, що поступово рухливість Бенедиктового тіла зменшуватиметься, а потім взагалі зникне — він стане абсолютно паралізованою людиною. В’язнем у власному тілі.

Жінка була досвідченим лікарем і з легкістю по реакції близьких могла зрозуміти, ким вони є для пацієнта.

Дівчинка Анна була Бенедиктовою коханою — бо вона страшенно зблідла, її очі наповнилися слізьми… Вона заперечувала, кричала, а врешті не витримала і побігла геть. Це був крах, відчуття, коли ламається душа, — Наталя часто таке бачила.

Інші теж не могли повірити. Вони, скоріш за все, були хорошими друзями пацієнта. Хлопець Максим не витримав і сів — йому підкосилися ноги. Пилип схопився за голову, а Ліза шоковано, та дуже уважно слухала лікарку.

Наталя Чернушич була досвідченим лікарем, а також вона була хорошою людиною. Жаль, що вона з’являлась у життях людей тільки тоді, коли в них ставалась біда. Вона б рада була знайомитись з людьми не тут, у лікарні, а десь у свіжому міському парку, під час прогулянки з собакою, і говорити з ними про хорошу погоду та кулінарію.

Вона прекрасно зрозуміла, що тепер буде присутня в житті кожного з цих молодих людей, бо її досвід також дозволяв одразу бачити наміри. І зараз вона бачила, що ці розбиті бідою діти не здадуться і будуть з Бенедиктом до кінця.

— Ви маєте бути сильнішими, ніж він, — закінчила пані Наталя.

— Нам можна до нього зайти? — спитала Ліза.

— Так, звичайно.

Вперше Бенедикт побачив до себе співчуття у поглядах батьків, коли йому вперше розказали про захворювання. Тоді він заприсягся собі, що зробить все, щоб більше не бачити його в очах людей, які дивляться на нього. Та цього дня, коли в палату зайшли нажахані Ліза, Пилип і Макс, хлопець побачив це вдруге і зрозумів, що тепер бачитиме його на обличчі кожної людини.

— Привіт, — тихо промовила Ліза. — Як ти?

— Все добре, — мовив Бенедикт.

Кілька секунд всі мовчки дивились на Бенедикта, знову ж таки, зі співчуттям у поглядах.

— Ей, чого ви? — усміхнувся він. — Кажу ж, все добре.

— Ось чому ти втік з дому, — промовив Макс. — Ось чому так хотів жити моментами… А я, придурок, ще чіплявся до тебе зі своєю «метою».

— Ти правильно все казав, — заперечив Бенедикт. — І я її знайшов… Вірші… школа поезії… я, чорт забирай, таки закінчу її.

Всі нервово засміялися.

— Бенедикте, — делікатно почала Ліза, — ти не думаєш зв’язатися з батьками? Сказати, що хвороба прогресує?

— Ще не час… Я від них і пішов, щоб мати свободу… Поки що я можу про себе піклуватися сам… Ще не час…

— Добре, — кивнула Ліза. — Це вирішувати тільки тобі.

— Що ти думаєш тепер робити? — спитав Пилип.

— А хіба щось змінилося? — запитанням на запитання відповів Бенедикт. — Ну буду я тепер ходити з милицею, то й буду… Нічого не змінилося. Я буду ходити на уроки, буду з вами гуляти, буду проживати кожен момент свого життя.

— Ми будемо з тобою, — додав Пилип і усміхнувся доброю усмішкою. — І старатимемося, щоб цей час був дивовижний.

— А Анна? Де вона?

— Вона злякалась, — відповів Макс. — Це вона тебе знайшла зранку у ванній… Вона зовсім не очікувала таке почути від лікарки.

Бенедикт промовчав, але помітно засмутився. Згодом, якомога сміливіше, сказав: