Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

Він мився в душі і плакав.

— Не зараз… Боже, благаю тебе… Тільки не зараз… Дай іще трішки часу… — говорив він. — Ще трішечки. Ще не час…

Там, під потоками гарячої води, він зненацька сів і почав терти ліву ногу вище коліна.

— Не зараз… Тільки не зараз… Ще не час… — говорив хлопець.

Він не міг повірити, що це відбувається саме зараз, на піку його щасливих днів… Це так невчасно, так підло. Хлопець злився. Він зрозумів, що всі приготування до цього дня виявилися марними, — він не готовий, і все зовсім не так, як він очікував. Усе набагато страшніше. Він не хоче цього.

Хлопець плакав і розумів, що не в змозі через свою ногу піднятися. Більша її частина не слухалась. Вона оніміла… Її не було. Його сльози губилися серед потоків води.

Бенедикт проплакав, можливо, двадцять хвилин, а потім помітив своє відображення в плитці на підлозі. Він був жалюгідним. Але хлопець не хотів таким бути.

Він сперся на краї ванни і спробував піднятись. Було тяжко… Незвично… Чужо… Його нога була не його ногою… Та все ж він ступив спочатку правою, а потім поставив і ліву на холодну підлогу.

— Зараз все пройде. Ще не час, — брехав він сам собі.

Він спробував ступити крок.

І впав.

Він вдарився головою об край ванни.

Неможливо сказати, що Бенедикт Крех усвідомлював те, що з ним буде відбуватись наступні місяці. Бо це було не так — він навіть і не підозрював. Якби він справді це розумів, він би не був такий спокійний того дня, коли прокинувся в ліжку якоїсь сірої лікарняної палати. Останнє, що він пам’ятав, це було — як він просив Бога відкласти те, що Він для нього приготував, і як впав посеред ванної кімнати в пансіонаті.

Хоча його така спокійна поведінка доводила те, що він не лише добра людина, хороший поет, люблячий хлопець… Така поведінка також доводила, що він сильна людина. Що він гідно все сприйме.

Він давно знав про свою хворобу. Знав, що це станеться, і, хоч це сталося занадто швидко, хлопець старався не боятися. Він старався не думати, що на нього чекає, — і був впевнений, що це найкраще рішення в такій ситуації.

Його гнітила думка про те, що його час спливає, та перше, що він зробив, розплющивши очі в тій палаті, — пообіцяв сам собі, що тепер хапатиметься за моменти ще відчайдушніше, ніж хапався до цього.

У вікно стукались дощові крапельки серпневого дощу. А чорноволоса лікарка Наталя Чернушич, зі сталевим і серйозним обличчям, повідомляла хлопцеві страшну новину. Їй було далеко не начхати на цього хлопчину, їй було його страшенно жаль, але ніхто б ніколи, поглянувши тоді на її суворе обличчя, про це не здогадався б.

За тридцятирічний досвід роботи в лікарні жінка вперше сповіщала про такий діагноз. І навіть те, що пацієнт і так прекрасно про нього знав, не зменшувало складності того, що вона мала сказати.

— Зараз хвороба на такому етапі, що вам буде складно ходити, — говорила лікарка. — Згодом ви взагалі втратите цю змогу. Ще за деякий час у вас почнуть німіти руки… Потім ви зрозумієте, що все ваше тіло тепер не ваше. Воно втратить будь-яку функціональність. Після того хвороба перекинеться на вашу здатність говорити… Потім на дихальну функцію…

Лікарка дивилась на обличчя хлопця і розуміла, що той абсолютно не сприймає її слів. Він дивився кудись у стелю абсолютно кам’яним поглядом. Вона всім серцем хотіла, щоб цей юнак не переживав того, що на нього чекає. А чекало на нього багато жахіть.

— Скільки? — промовив Бенедикт. — Мій лікар казав, що в мене є рік. Це правда? Скільки мені залишилось, поки я не перетворюсь на рослину?

Наталя кілька секунд не відповідала.

— П’ять… Максимум вісім місяців…

— Дякую. Це все, що мені потрібно знати.

— Нам також потрібно знати контакти ваших близьких, — промовила лікарка, дивлячись у карту хворого. — У вас є батьки?

— Для чого це?

— Бенедикте, я буду з вами відверта. Ваша хвороба прогресує дуже швидко. Ви будете наглядатись у нашій лікарні… Я б хотіла вам збрехати, та не буду… Тепер ви буватимете тут частіше, якщо хочете поборотися з хворобою…

— Хочу. Добре.

А потім Бенедикт сказав дані Анни Кравчишин, своєї коханої дівчини, єдиної людини, якій він справді довіряв.

— Коли я зможу покинути лікарню? Коли я зможу повернутись до нормального життя?

— Коли забажаєте… Поки хвороба вам дозволяє самому про себе піклуватися, але потім вам обов’язково буде потрібний нагляд… А поки що ви можете покинути лікарню будь-коли, — відповіла Наталя. — Медсестри пояснять, що ви маєте робити… Які ліки приймати… І куди в разі чого телефонувати і звертатися. Будьте мужнім, Бенедикте.