Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Ні, пане, — відповів хлопець.

— А хіба є щось погане у тому, що донька живе і насолоджується життям? — по Анниних щоках уже стікали сльози. — Є щось погане у тому, щоб підтримати доньку? Я не чекала від тебе такого!

Дівчина ще секунду стояла і дивилась на батька, а потім побігла геть… Вона не хотіла його бачити. Вона відчувала до нього огиду. Бенедикт посидів, здається, ще дві хвилини і теж піднявся, щоб йти і наздоганяти Анну.

— Ви мені теж не подобаєтеся, — промовив хлопець.

— Ще б пак.

— Ні, зовсім не через те, що вважаєте мене невдахою, можливо, так і є, — продовжив він. — Ви мені не подобаєтеся, бо от ви ніби доросла людина, а не розумієте, що за люди не думають про майбутнє.

— І що ж це за люди?

— Щасливі, — відповів Бенедикт. — Усього найкращого.

— Вибач, Бенедикте, я навіть не думала, що все так повернеться. — Дівчина плакала і цілувала хлопця, який її наздогнав. Просила в нього пробачення. Вони стояли серед дерев і чули, як заводиться, а потім від’їжджає машина її батька.

— Ти ні в чому не винна, — промовив Бенедикт. — І батько твій не винен. Ти не маєш на нього злитись.

— Я просто не можу в це повірити, — ділилась Анна. — Він ніколи таким не був. Я думала, він щиро хоче з тобою познайомитися. А він… він просто…

Дівчина зайшлася плачем. Хлопець її обійняв і поплескав по плечі.

— Він просто хоче тобі добра, в такому сенсі, в якому він це розуміє.

— Хіба він не може зрозуміти, що в його сенсі щастя мені не потрібно?

— Очевидно, не може, — промовив хлопець.

Того і наступного дня Анна додому не поверталась. Вона не могла дивитись батьку в очі. Вона розчарувалась у ньому. Інколи (частіше) вона залишалась у Бенедикта, а інколи (рідше) в Лізи. Коли вона ночувала в пансіонаті — це були найкращі і найприємніші ночі в її та Бенедиктовому житті, — хлопець чув, як вона кілька разів розмовляє з батьком по телефону і свариться. Вона не хотіла його слухати. А він не хотів, щоб дівчина проводила час з таким ненадійним хлопцем.

Анна розчарувалась, бо її тато виявився прикутою до кайданів стереотипів людиною. Та жодного разу, при такому батьківському тиску, закохана дівчина не засумнівалась у хлопцеві. Це був її вибір. Це було справжнє кохання, і вона була впевнена, що воно здолає все.

До другого уроку в Літній школі прози та поезії Бенедикт готувався дуже ретельно. Він довго думав над тим, який зі своїх віршів прочитати перед класом. Він хотів бути найкращим. Хотів вразити всіх найбільше. Чому? А тому, напевно, що слова Володимира все-таки засіли в його голові. Він прекрасно розумів, що чоловік має рацію, — він не має нічого, окрім свого таланту та глибоких думок, які в наш час до дідька нікому не потрібні.

Звісно, Бенедикту абсолютно подобався такий стиль життя, він взагалі його вважав найщирішим і найправильнішим для людей. Проте наш світ не приймає людей з такими пріоритетами — хлопець мав це визнати. Він на свої хороші моменти в житті хліба не купить.

Тож хлопець, можливо підсвідомо, можливо ні, хотів якось піднести свою самооцінку за допомогою цього уроку. Хотів почути від людей, що він не порожнє місце і що в його житті все складеться добре. Хотів, щоб його стиль життя визнали. Інколи ж так важливо просто почути щось подібне.

І його визнали.

Він розказував свій вірш третім серед своїх колег-учнів. Його попередники виходили на середину аудиторії з аркушем в руках і ретельно в нього вдивлялись, щоб правильно переповісти написане. Бенедикта це здивувало. Йому здавалося, що це їм заважає. Тексти були доволі непогані, але їх треба було розповідати вільно, не думаючи, що якесь одне слово ти скажеш по-іншому.

Практично кожен свій вірш Бенедикт знав напам’ять. Він не розумів, як усе може поміститись в його голові, але так було. Якийсь дар від Бога — запам’ятовувати все, що колись написав. Тож він вирішив іти без аркуша. Тільки він, його губи і слова, які він повинен сказати. За вікном був запашний літній день — чого йому боятися? Треба просто вийти і розказати. Щиро.

Пані Рута сиділа біля вчительського стола й уважно слухала кожного учня. Вона відверто захоплювалася кожним з ним; їй справді подобалося все, що вони говорили. Її це вражало, бо в їхньому віці вона навіть не мріяла, щоб творити такі шикарні тексти.

Тоді, коли вона слухала молодих письменників і поетів, жінці вперше стало спокійно за майбутнє українського мистецтва. Вона була горда, що діти, незважаючи на рівень розвитку нашої країни, можуть творити такі шедеври.