Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Ходімо звідси. Ходімо в парк чи на річку. Погуляємо. Подивимося на зірки. Життям треба насолоджуватися щосекунди… І не гаяти його.

Анна засміялася і погодилася на пропозицію. Вона була шалено щаслива, що може насолоджуватися життям разом з цим прекрасним глибоким юнаком.

А він… Він шалено боявся смерті. Він хотів жити вічно. Пізнавати цей світ. Знайомитися з людьми. Він знав, що це неможливо, і того вечора вкотре собі заприсягся, що покладе своє життя на те, щоб дійсно бути готовим до смерті. Щоб, коли вона прийде, не ховатися від неї, а обійняти і піти в інший світ, як нарівні… З великим запасом спогадів про прекрасне життя.

Володимир Кравчишин відклав усі справи, щоб присвятити день своїй доньці. Відтоді як вона розказала про свої ніжні стосунки з хлопцем на імя Бенедикт, він розумів, що життя Анни дуже цікаве. Трохи наївне, безтурботне, насичене і, безсумнівно, цікаве. Він хотів бути частиною того життя, тих моментів, які проживає його Анна. Володимир хотів бути другом для своєї доньки.

Спустившись того дня зранку на кухню, Анна дуже здивувалась, що батько вдома, сидить у піжамі та, не поспішаючи, п’є каву. Вона давно не бачила такої картини, бо він весь час спішив на роботу, а вихідні мав лише раз на рік.

— О, в тебе вихідний? — мовила вона до батька. Взялась і собі робити вранішнє какао.

— Так, — усміхнувся батько, відкладаючи газету. — Вчора відпросився з роботи… А ти чому так пізно прийшла додому? — додав він, бо вчора не засинав доти, доки не почув, як відчиняються-зачиняються її двері. А це було близько першої години ночі. І таке вже було не раз.

— Та так, — знизала вона плечима. — Була зі своїми друзями наркоманами.

— Не жартуй так, — спохмурнів Володимир.

— Та ти ж знаєш, що нічого кримінального я не робила, — відповіла вона. — Гуляла містом. Дивилась на зірки. Проводила час з цікавими людьми. Розмовляла і навіть забула про час… Вибач.

— Я довіряю тобі, Анно, але й переживаю також, — додав чоловік уже лагідніше. — Ти розумна в мене… Але в світі багато й нерозумних людей.

— Не переймайся… В мене хороші друзі…

— А вчора ти з ким була? З Лізою, Пилипом і Максом?

— Ні… Тільки я і Бенедикт… — відповіла вона.

— Ти довіряєш йому?

— Звісно, довіряю, тату. Він найдобріша людина, яку я знаю… Тобі не варто про це непокоїтись.

— Просто ти його не так і довго знаєш…

— Повір, я знаю його, — відповіла дівчина. — І він знає мене… Нам більше нічого не потрібно.

Тато усміхнувся з якимсь здивуванням у погляді, мовляв: «Он як?» Він бачив, з якою іскрою в погляді вона говорить про цього юнака. Вона була схожа на свою маму. Але він знав, які довірливі бувають дівчата.

— Ань, — після паузи промовив Володимир, — ходімо сьогодні на рибалку. На річку… Як колись, у дитинстві… можеш запросити також Бенедикта.

Дівчина мало не виплюнула какао, яке щойно сьорбнула. Вона кинула на тата вражений погляд.

— Ти серйозно?

— Так, — усміхнувся чоловік. — Буду радий познайомитися з тим твоїм найдобрішим у світі хлопцем.

— Добре! — сказала вона. — Звичайно!

Більше вона не знала, що сказати. Вона раділа, що нарешті Бенедикт познайомиться з її татом і зможе показати йому, яка він людина. Вона не сумнівалася, що хлопець сподобається батькові, бо була переконана, що Бенедикт — така людина, яка подобається всім.

Вона підійшла до тата й обійняла.

— Дякую тобі.

Весь той ранок вони проговорили про Бенедикта. Дівчина розказувала про їхні пригоди, про їхні зустрічі, про посиденьки в бібліотеках. Про вчорашній випадок з мерцем вона, щоб не насторожувати тата, промовчала. Її вже покинув той вчорашній містичний настрій.

Та на відміну від неї Бенедикта такий настрій не покинув. Він сидів на лавочці біля прохолодних фонтанів і дивився на їхні енергійні танці. Шуміла їхня вода, та він її не чув. У вухах у нього були два навушники, з яких звучала колискова, яку своїм хрипким голосом наспівував «НікелбекNickelback — канадський рок-гурт, що грає в стилях пост-ґранж, альтернатива та хеві-метал.]».

Вчорашній випадок з Яроном показав хлопцю, наскільки швидко може все закінчитись. Він не хотів гаяти часу, а ще більше не хотів бути причетним до того, щоб хтось його гаяв.

Годину тому він стояв на автобусній зупинці і чекав на маршрутку, яка відвезе його в інший куточок міста. Там він мав знайти потрібне відділення почти і відіслати чотири конверти, які дав Любомир, на адресу його сина. Та він не зміг, а коли потрібна маршрутка приїхала, просто заціпеніло стояв і дивився, як вона від’їжджає.