Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Дякую вам… І вас нехай теж береже…

Її сльози були від якогось необґрунтованого щастя, яке вона відчувала. Вона всім серцем бажала, щоб її хлопчику теж хтось допоміг, коли він опиниться в біді.

Ні Володимир Кравчишин, ні Бенедикт, ні Анна навіть і не підозрювали, чим закінчиться сьогоднішнє знайомство. Володимир нервував, Бенедикт нервував іще дужче, але найсильніше нервувала Анна. Дівчина всім серцем бажала, щоб Бенедикт сподобався її татові. Щоб батько побачив і зрозумів, чим той юнак сподобався їй.

Вони приїхали на річку, щоб порибалити. Зупинились біля дерев’яного столика на зеленому березі річки. Бенедикт, одягнений в акуратно випрасувану сорочку, їх уже там чекав.

— Це він? — припарковуючи машину біля столика, спитав Володимир, зиркаючи на лавочку, на котрій сидів Бенедикт.

— Так, це він, — відповіла Анна. Вона теж помітила хлопця, який помітно нервував. Спробувала йому усміхнутись, щоб той розслабився.

Початок був вдалий. Володимир і Бенедикт познайомились і потиснули один одному руки. На мить Анна була переконана, що все пройде добре і їх чекає весела рибалка. Та все змінилось, коли вони витягли з багажника машини закуски і сіли обідати за стіл. Все настільки змінилось, що вудочки, які вони теж витягнули з машини, сьогодні так і не використовувались.

— І як ви познайомилися? — спитав Володимир.

— На вулиці, — відповів Бенедикт. — Ваша донька допомогла мені знайти дорогу до одного місця, яке я не знав, де розташоване.

— То ти приїжджий, так?

— Так… Зовсім недавно приїхав у це місто… Анна люб’язно мене знайомить з ним…

— А ти приїхав сюди на навчання? Чи на роботу?

— Ні те, ні інше, — відповів Бенедикт. — Я просто вирішив щось змінити в своєму житті і приїхав сюди.

— А батьки? Як вони ставляться до цього?

— Нормально… Вони мене підтримують… — промовив хлопець. Він цього, звісно, не знав, та дуже хотів, щоб це було правдою.

— Ну, зрозуміло, — продовжив Володимир. — Я-то думав, чого твої результати про вступ на ці курси поезії прийшли до нас додому. Вся справа в тому, що ти просто приїжджий і не маєш постійної адреси, так?

— Та чому, я винаймаю кімнату. Скромно, але мені подобається.

— Он як?

— Уся справа в мені, — втрутилась Анна. — Бенедикт не знав про Літню школу. Я його туди записала без його відома і вписала свою адресу.

Її тато якось дивно засміявся і жваво почав їсти піцу, яку вони з Анною привезли. Виникла якась нервова пауза. Анна зиркнула на Бенедикта, сказавши поглядом, щоб той теж пригощався.

— Смачного, — мовив Бенедикт, беручи шматок.

— Дякую… — пережовуючи, буркнув Володимир.

Це було дивне видовище. Всі мовчали і їли. Бо ніхто нічого не говорив. Бо ніхто не мав що говорити.

— А далі що думаєш робити? — нарешті заговорив Володимир. Після цього він схопив обурений погляд доньки.

— Далі? — не зрозумів Бенедикт.

— Ну ти думав над якоюсь освітою? — продовжив чоловік. — У житті треба ж чимось займатись. Мати хорошу роботу, щоб забезпечувати родину.

— Е-е… — розгубився хлопець. — Ні… Я ще не думав про це.

Володимир тримався скільки міг, але після такої відповіді зухвало пирхнув, мовляв, усе зрозуміло.

— Що не так? — зреагувала Анна.

— Все прекрасно, — роздратовано мовив Володимир.

— Все добре, чого ти? — теж промовив Бенедикт.

— Ні, Бенедикте, не прекрасно, — відрізала дівчина. — Тату, ти ж не такий… Що з тобою? Ти поводишся, як зверхній мужлан!

Бенедиктові очі розширилися.

— Нічого я не зверхній. Просто я не розумію. Зустрілись на вулиці, хлопець втік з дому, без роботи, без освіти, без бажання її здобути… Я просто не розумію… Мабуть, ми поспішили зі знайомством, — промовив він уже скоріше до Бенедикта, ніж до доньки.

— Що? Ти ж сам запропонував! Для чого?

— Значить, я помилився… Я хотів побачити, що це за хлопець… Тепер побачив, і мене не вразило…

— Та ти й п’ять хвилин з ним не поспілкувався!

— Але дізнався те, що мене цікавить. Вибач, але крім ваших хороших вечорів має також бути якась впевненість у завтрашньому дні.

— Та хто це сказав?! — уже майже кричала дівчина. — Чому так «має» бути? Що це за таке дивне правило?

— Це ви маєте знати самі, — відповів Володимир. Він на крик доньки відповідав абсолютно спокійним голосом.

— Я не вірю своїм вухам!

— А я не вірю своїм очам, — продовжив чоловік. — Кохання коханням, але треба думати за майбутнє. Хіба є щось погане у тому, що я хочу для своєї доньки добра, Бенедикте?