Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Що?

— Ну Любомир… Його ж синок вигнав з дому, і той приїхав у наше місто, — розказувала стара. — А тепер Любомир ображений і відсилає листи внукам з далеких відділень почти, щоб його часом не знайшли… Пф-ф! Дивний чолов’яга!

— А ви б не ображались? — втрутилась Анна. — Добре, що хоча б він пише своїм внукам.

— Я б не ображалась, — відповіла Ярина. — В нашому з ним віці ми вже не маємо права витрачати час на образи.

— Ви помиляєтеся, пані Ярино, — відказала Анна.

Бенедикт зашарівся і штурхнув дівчину, щоб та не вступала в дискусію. Та на його подив, пані Ярина дивно усміхнулась і з цікавістю зиркнула на дівчину:

— Цікаво — чому?

— У вашому віці ви маєте право на все.

Ярина кілька секунд пильно дивилась на дівчину. Бенедикт буквально відчував тиск і злість старої. Та йому, мабуть, усе це здалось, бо раптом:

— Хех, можливо, ти маєш рацію, молода дівчино, — відказала Ярина.

Бенедикт аж роззявив рота з подиву, що все так легко обійшлося.

Бенедикт мав таємницю. І з кожним днем, який він проводив з Анною, вона ставала важчою. Йому дедалі тяжче ставало її приховувати. Ця таємниця була пов’язана з його втечею з дому. Хлопець не тільки від усіх її приховував, він ховав її сам від себе; переконував, що втік від проблеми і тепер вона його не наздожене, — та це було неправдою. Він просто не хотів про це думати.

Але кожний проведений з Анною вечір змушував його задумуватися над нею. І кожного разу все сильніше і сильніше. Хлопцю було важко дивитись у прекрасні Аннині очі і мовчати. Але він, вісімнадцятирічний парубок, не знав, як правильно вчинити. І насправді, навіть сорокарічний чоловік теж би не знав, чи сказати правду, чи мовчати і не причиняти болю важливій для тебе людині. Ця дилема, по правді, не мала правильного рішення.

Та цього вечора сталося щось таке, що мало не підштовхнуло юнака в усьому признатись.

Вони лежали на ліжку: вона головою на його грудях, читаючи «Злочин і кару», а він тримаючи блокнот з ручкою. Він писав вірш, а вона літала у книжковому світі.

— Я такий щасливий, — промовив хлопець, відволікаючись від блокнота. — Я хочу, щоб ти це знала.

— Я знаю це, — відклала вона книжку і поглянула в його хоч і маленькі, та бездонні очі. — Я теж щаслива… Ти перевернув мій світ.

Він її ніжно поцілував.

— Я не можу в це повірити, — промовив він після поцілунку. — Це мов якесь диво. Ти, твої вуста, твої очі… Не можу повірити, що ми зустрілися… Що ми тепер разом… Я закохався, як безнадійний утопленик.

— А я розчинилася, мов крапелька дощу в океані, — натомість сказала Анна.

Ці підлітки навіть не підозрювали, наскільки чесна у них любов… Наскільки рідкісна. Наскільки жива. Вони навіть не підозрювали, які вони щасливчики. Вони просто насолоджувалися своєю казкою.

Та раптом, мов грім серед ясного неба, їхні ніжності порушив чийсь крик. Хтось шалено кричав у коридорі. Якась жінка… якась дівчина. Бенедикт і Анна миттю зірвались на ноги і чкурнули у коридор. А там, біля прочинених дверей у Яронову кімнату, стояла Єва, а під її ногами валялися шматочки горнятка, яке вона, мабуть, впустила з переляку. Бенедикт і Анна одразу зрозуміли, що в Яроновій кімнаті щось страшне, бо на Євиному обличчі кипів жах.

Підійшовши до дверей, Бенедикт і Анна побачили те, чого ще ніколи в житті не бачили, — мертву людину. На вузенькому ліжечку, покоячись вічним сном, лежало бліде Яронове тіло. Воно було одягнене у чорний костюм і лежало просто на спині, мов у домовині.

— Господи! — промовила Анна.

— Що таке? Що за крик? — придріботіла на гамір пані Ярина. Її очі розширилися, коли вона побачила мерця. — Матір Божа! Він що, помер?

Жінка не чекала відповіді, бо й так її б не дочекалась — усі завмерли. Вона переступила поріг Яронової кімнати і підійшла до ліжка. Їй теж було страшно, та вона повинна була впевнитись, що чоловік і справді помер.

— Він мертвий, — прохрипіла вона, торкнувшись холодного Яронового зап’ястка. — Зателефонуйте хтось у «швидку».

— О, Боже… Я просто йшла з кухні і побачила відчинені двері…. Я хотіла їх зачинити і побачила його… — нервово говорила Єва. — Мене заклинило!

— Дзвоніть у «швидку»! — крикнула пані Ярина.

На секунду Бенедиктові здалося, що жінку взагалі не хвилює смерть у її пансіонаті, що її більше дратує той факт, що сюди приїдуть лікарі і, напевно, міліціонери.

Анна витягнула з кишені телефон і набрала номер «швидкої допомоги». А Бенедикт заціпеніло стояв і дивився на кам’яний вираз Яронового обличчя.