Михайло Івасько - Дев’ять кроків назустріч вітру

— Ти теж такою була. І я хочу, щоб ти знову такою стала.

— Я стаю… Я це відчуваю… Мене переповнює щастя… Я й не усвідомлювала, як це неймовірно — просто спілкуватися з дітьми і передавати їм свій досвід. Дякую тобі, Таню.

— Приїжджай, розкажеш усе детальніше.

— Скоро буду, — усміхнулась Рута і піднялась витирати дошку.

Телефонна розмова закінчилась. Таня, яка сиділа у себе в кухні, відклала телефон. Вона розмовляла з Рутою на гучномовці, так, щоб людина, яка сиділа навпроти за столом, теж чула радісні слова подруги.

— Все зрозумів? — гостро спитала Таня.

Навпроти сидів Гектор. Він приїхав, щоб помиритися з Рутою і забрати її додому; сказати, що помилявся і що тепер більше часу проводитиме з нею. Він дійсно цього хотів усім серцем, та зараз гірко розумів, що його маленька Рута без нього розцвіла, як квіти, які він тримав у руках.

— Якщо ти справді її кохаєш, то повинен дати їй відпочити, — продовжила Таня. — Вона гниє у вашому будинку, наодинці зі стінами. А зараз вона має прекрасне заняття, яке, ти чув, вона любить.

— Ти маєш рацію, — визнав Гектор, піднявся, поклав на стіл квіти і додав: — Вибач, що забрав час… — Він рушив геть.

— Гекторе, — зупинила Таня, бо їй стало жаль чоловіка. — Вона тебе любить, так само як і ти її. Просто зараз вам треба пожити окремо.

— Я розумію, — відповів чоловік. — Дякую тобі, що про неї піклуєшся.

За годину в цю кухню зайшла Рута. Вона хотіла взяти вино з холодильника і піднятись нагору до Тані, щоб усе в деталях розказати про урок у Літній школі. Та раптом побачила квіти, яких Таня навіть не торкалась. Вона одразу зрозуміла, що тут був Гектор. Тільки він їй дарував лілії. Її це розчулило, бо вона дуже за ним сумувала. Та так само, як і він, вона розуміла, що поки їм треба відпочити одне від одного.

Вона вдихнула прекрасний аромат і з журбою поставила квіти у вазу. Потім, як і планувала, взяла вино і піднялась нагору. А про Гектора вона в розмові навіть не згадувала. В принципі, так само як і Таня.

— У тебе блищать очі! — перше, що сказала Анна, коли зустрілася з Бенедиктом. — Невже все настільки класно?

Він стояв у тіні якоїсь яблуні недалеко від академії і чекав на свою дівчину. Тяжко описати його тодішні думки — було таке враження, що вони між собою сперечаються за увагу Бенедикта, настільки швидко вони мінялись. Він був дуже вдячний Анні, що та організувала йому такі цікаві походи в Літню школу, бо побувавши там лише один раз — він нетерпеливився сісти за писання нового вірша. Урок справді надихав на творчість і філософію.

— Дякую тобі, — обійняв він її. — Якщо б не ти… Я б і не здогадувався, що таких людей, як я, чимало.

— Я рада, що тобі сподобалось, — усміхнулась Анна.

— Ідемо?

— Пішки?

— Хіба такі дні не створені, щоб гуляти пішки з коханими людьми? — запитав хлопець, на що дівчина лише усміхнулась, розуміючи, який той юнак дивовижний.

Анна зловила його за руку, і вони, ось так гуляючи під серпневим сонцем, попрямували до пансіонату Бенедикта. По дорозі хлопець у подробицях і з захватом у погляді розказував про все, що відбувалось у школі. А вона уважно його слухала, радіючи, що зуміла подарувати хлопцеві ще один приємний момент.

Заходячи в пансіонат, вони перетнулись з паном Любомиром, який виходив. Він, побачивши Бенедикта, ніби зрадів.

— О, Бенедикте, — мовив чолов’яга і потягнувся до портфелю. Витягнув звідти чотири конверти.

На секунду Бенедикту здалося, що чоловік чомусь знову хоче дати платню, як він давав за знайдені книги — в конверті (хоча Бенедикт одну так і не знайшов). Хлопець засоромився, бо не міг зрозуміти, за яке таке завдання чоловік знову хоче платити; хлопець не хотів доплати за знайдені книги — першого гонорару йому вистачало. Та це були не гроші. Це було, власне, друге завдання.

— Поїдеш завтра в сьоме відділення пошти і надішлеш ці листи, добре? — простягаючи конверти, мовив Любомир. — Але не хитруй і відправ з сьомого, добре?

— Добре, буде зроблено, — відповів Бенедикт.

День ставав дедалі кращим: цікавий урок, вечір з коханою, а тепер іще й чергова змога підзаробити грошенят.

— Ну, тоді це все. Милого вечору, — усміхнувся старий і вийшов.

На рецепції, як завжди, сиділа пані Ярина, яка, щойно Любомир зник, їдко пирхнула. Стара навіть не зважала на Анну, бо її часті візити в пансіонат вже ставали нормою.

— Що таке? — не зрозумів пирхання старої Бенедикт.

— Дивний чолов’яга, — відповіла Ярина, натякаючи на Любомира. — Він навмисно відправляє тебе в інший куток міста, щоб його не знайшов син.