Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Богдан після занепаду будинків культури якийсь час був без заробітку. Казав, нічого, запасів трішки є, а він тим часом попрацює для душі. Вона не розуміла тих його крилатих і чубатих чоловіків із сумними-пресумними, як на образах, очима. Чи розуміли інші? Мабуть, також, ні. Але він цим не переймався.

У місті більшало безхатьків, а навколо міста виростали багатющі двоповерхові хати, обнесені високими мурами. Скоробагатьки намагалися завішати стіни своїх розкішних вілл власними портретами, на зразок колишніх вельмож. Чимало художників хутенько перекваліфіковувалися на портретистів. Вона дивувалася, чому чоловік не береться за такі замовлення? Це ж така прибуткова справа. І головне — йому ж зовсім не складно. Адже ж міг написати її портрет…

Він то жартував — «її портрет писав не він, його рукою водило кохання, кохання з першого погляду», то віднікувався, то відмовчувався. Вона закипала: яка різниця, що малювати, якщо ти професіонал? Аби гроші платили! Зрештою вибухнула: взяв молоду жінку і хоче з неї жебрачку зробити? За кого він її має? Думає, вона все життя буде жити в цій тісній кімнаті? Не красти ж його просить, а малювати те, на що є попит. А не хоче, хай на будівництво йде, цеглу класти.

Він поступився — взявся оформляти офіси «нових українців». Сказав, краще вже це, ніж увіковічнювати їхні зарозумілі фейси. Замовлень не бракувало. І вона нарешті перестала вибирати те, що дешевше. Тішилася, переселяючись у нову квартиру, купуючи обновки. А він тішився, коли бачив її веселою. До своїх чубатих і крилатих більш не повертався. «І слава Богу, — думала вона. — Так і має бути: навіщо ж займатися тим, що нічого не дає, коли є стільки грошовитих пропозицій?»

Але останнім часом… Що з ним діється останнім часом? Якийсь… як зламана іграшка… Ходить неприкаяний дощовим містом, а тоді вривається до своєї майстерні, замикається і пише, пише… Що? А хто його знає. Каже: те, що давно хотів, те, що треба встигнути, бо життя минає. «Минає, минає, русалонько! Я просто фізично відчуваю, як воно витікає з мого тіла. Впаде у Лету, і сліду від мене не залишиться. І що я скажу Всевишньому? Що змарнував його дар? Що прожив, як… Ні дитини, ні картини. Хіба що той твій портрет з волошками. Але ж ти не хочеш, щоб його…»

Він усе частіше почав відмовлятися від замовлень і зачинятися у майстерні. Вона все більше сердилася: вже сивий, а яким ненормальним був, таким і залишився. Та вони могли б жити не згірш за того його Санька, чи то пак Олександра Сильвестровича, який як художник Богданові і в підметки не годиться. Могли б, якби її чоловік розумнішим був.

Увечері, після тих відвідин меблевого салону, вона знову говорила йому про це. Він мовчав і тихо гладив її по руці. «Я виправлюсь. Ось побачиш, русалочко-лоскоталочко. Я змінюся. Тільки будь поруч».

Уночі ударив мороз і наступного дня листя вже не кружляло в крихкому, продезинфікованому холодом повітрі — вляглося покірно на землі і приготувалося вмирати. А може, воно вмерло ще на гілках і тепер вітрові залишилося тільки загорнути його в білий сніговий саван?

Коли вона повернулася з коледжу, в кімнаті вже стояв той безглуздий диван.

— Навіщо ти його купив? — скипіла і спересердя шпурнула сумку. — Ти ж чув, що він мені не сподобався. Чув же! І невже не бачиш, що він не гармонує до жодної речі в квартирі? Наші знайомі будуть сміятися, коли побачать це синє чудовисько в кімнаті. Скажуть, що в мене немає смаку. А я ж… Я… Оце так ти змінився? Так виправився?!

Зі злістю штовхнула диван в його полірований горіховий бік. Гострий біль пронизав ступню, вистрелив у коліно, відкотився назад і сконцентрувався у великому пальці. Вона впала на підлогу й істерично заридала. Він злякано кинувся до неї, обняв за плечі.

— Сонечко, тобі болить? Дуже болить?..

Вона відштовхнула його і накульгуючи пошкандибала з кімнати. Крізь дверне скло помітила, як синє чудовисько в кутку нахабно усміхнулося їй вслід.

— Запам’ятай: я ніколи навіть не доторкнуся до цього монстра! — крикнула вже за дверима. — Або я, або він!

Перед сном сказала:

— У тебе тепер є диван. От і йди собі до нього.

Богдан мовчки вийшов зі спальні. А вночі вона почула за стіною дивні звуки. Нібито скрипіння пружин переходило у приглушений плач. Не тямлячи себе, зіскочила з ліжка і кинулася в кімнату:

— Мало того, що цей диван жахливий, так він ще й із пружинами сторічної давності. Мабуть, хтось обтягнув цим синім дрантям те, що вже на звалище годилося. А тепер я через нього ще й заснути не можу!