Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Вона ніколи не бачила маму сплячою. Як би рано не прокинулася, навіть вдосвіта, — та вже на ногах. Готує сніданок та обід для сім’ї, їдло для свиней і курей, доїть корову, виганяє на пашу, біжить на город, щоб до поля ще якийсь рядок на своїй землі прополоти. І все — бігом-бігом-бігом. Не встигне відсапатися від того ранкового домашнього марафону, а вже Степан Дем’янів свою тарадайку до воріт підганяє, бібікає нетерпляче: «Ганко! Їдемо! Скільки ти там будеш монькатися?!» Мама і поснідати не встигне: в одну руку сапку, в другу сидір з хлібом, салом та цибулею — і до кузова, наповненого жіноцтвом. Та й почахкала машина за село, до поля.

Школярам ті буряки також у печінки в’їлися. Які уроки, коли буряки ждуть?! Які там співи чи малювання, коли робочих рук треба?! Їх або відпускали на поле допомагати своїм матерям, або ж організовано всім класом везли на плантацію. Якими безконечно довгими були ті рядки — аж до самісінького горизонту. Як нестерпно пекла спина і боліли руки та ноги! Як пересихало в роті і пекло в горлі! А дневі, здавалося, не буде кінця-краю. І довше віку тягся день, як написав один письменник.

Того вечора вона поверталася з поля особливо стомленою. Проклинала подумки буряки, над якими цілий день гнулася поруч з дорослими; клятих ворон, які вкрали сидір і залишили їх з мамою голодними, — чорні крадійки постійно пильнували за жінками і, як тільки ті відходили на інший кінець плантації, налітали на залишені ними вузлики з харчами; дядька Степана, який чомусь не приїхав з села за змученими сапальницями — мабуть, знов потонув на дні чарки і тепер випірне аж під ранок. А найбільше колгосп, у якому вона нізащо (ні-за-що!) не залишиться після закінчення школи. Куди завгодно — хоч у шахту на Донбас, хоч штукатуром на будівництво, хоч у Сибір на БАМ, тільки б подалі від цього бурякового пекла. Подейкують, що скоро щось зміниться — колгосп ось-ось розпадеться, землю розпаюють. Але ж чиєю б вона не стала, ота чорна в’язка земля, з якої після дощу ноги не витягти, буряки залишаться. Як же ж без них? Людям потрібен цукор. А вона ладна пити і їсти несолодке, аби буряки зліквідували.

Нестерпно пекли плечі — певно, обгоріла на сонці шкіра почне злазити і вона знову стане плямистою, як їхня рогата Зіронька. В одній руці тримала затупілу від цілоденного гупання по пересохлій землі сапку, у другій — чималий снопик волошок: коли проходили мимо пшеничного лану, не стрималася, щоб не нарвати. Поки рвала, мама пішла, мабуть, уже вдома порається. А вона…

— Привіт, русалочко-лоскоталочко! Ти всі волошки в полі зірвала чи й мені трохи залишила?

Незнайомець. Одягнутий не по-сільському, у витертих джинсах, картатій сорочці навипуск і такому ж картатому легенькому береті. Очі лукаво поблискують з-під вигорілих на сонці брів, довге волосся перехоплене на потилиці гумкою, усмішка до вух.

Усміхнулася у відповідь.

— О зупинися, мить, — ти прекрасна! Замри, русалочко, і не рухайся! І не забирай усміх з обличчя! Поверни на місце! Усміхайся, усміхайся! Боже мій! Викапана Мона Ліза! Джоконда! — захоплено вигукнув незнайомець. — Я мушу написати твій портрет! Ти не проти?

Вона здогадалася: це художник, один з тих, що приїхали оформляти Будинок культури.

— Богдан, — він простягнув руку.

Вона спалахнула, зніяковіла — соромно було за свою долоню, чорно-зелену від бур’яну, з твердими мозоликами від дерев’яного держака сапи. Опустила очі, заховала обличчя за волошками. Так і стояла, не подаючи руки і не називаючи імені.

— Ну гаразд, — він опустив руку. — Все правильно, за етикетом, дама першою повинна подавати, якщо захоче. Вибач, я справжній невіглас.

Стояв перед нею і не зводив очей. Аж вона мусіла пригнутися, щоб коліна прикрити.

— Давай зустрінемося завтра, — знову усміхнувся. — Тільки трохи раніше, коли ще сонця буде більше. Хочу, щоб ти купалася у промінні. То як, русалочко?

Вона не відмовилася. А хто б це на її місці відмовився? Справжній художник з великого міста захотів написати її портрет!

Наступного дня прийшла у новенькому костюмчику, купленому ще перед Великоднем і припасеному до першого вересня свого останнього шкільного року. Костюмчик демісезонний, з щільної тканини, по спині піт струмками стікає. Ще не розходжені черевички на підборах встигли натерти п’ятки, поки йшла зі свого кутка до Будинку культури. Але вона терпить. Заради портрета.

Він ніяково поглянув на її обновки і переступив з ноги на ногу.

— А ти… Ні, ти нічого такого не подумай… Тобі все це дуже личить… Дуже! Гарне вбрання. Але… Не могла б ти переодягнутися? Ну… у ту саму волошкову сукеночку, що вчора… І волошки прихопи. Вони ж іще не зів’яли, правда ж, русалочко?..