Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Гала…

Нарешті до нього дійшло: це не мара, не сон, але й не Гала. Дівчина у білому кожушку — копія Гали. А Галин голос випливає з-за неї, з-за сінешніх дверей.

— Знаєте, пане Петре, коли півроку тому я приїхала на батьківщину і дізналася, що Левко Терен працює у сусідній області, в селі… А оце ми на Різдво до родичів зібралися… Веронічка зробила такий подарунок моїм землякам… Вона в мене з дитинства співає, з шести років у музичній школі… Ми тоді ще в Угорщині жили… А потім приватного репетитора наймали… Це вже у Швеції… А зараз? Зараз Веронічка на третьому курсі… У мене голосу особливого ніколи не було — драматичній актрисі не обов’язково співати, а в неї, мабуть, від тата… Ні-ні. Я вже давно не граю — мовний бар’єр та й… от Вероніці допомагаю пробиватися… Недаремно ж кажуть, що бездарність проб’ється сама, а талант треба підтримувати. А ви ж чули, як вона співає…

Розмова переходить із сіней у хату.

— Вероніко, оце той самий режисер, про якого я тобі розповідала… Мій театральний учитель і колега. Дуже талановитий! Дуже! Якби він працював не в провінції…

Він жадібно ловить уривки її фраз, пропускаючи мимо вух слова Петюні. Дивиться на білу руку з великим смарагдом на середньому пальці, простягнуту до нього. Смарагд — фальшивий, просто добре відшліфоване й огранене зелене скло. Рука дрібно-дрібно тремтить, на зап’ясті схвильовано пульсує синя жилка.

— День добрий, Левку Івановичу! Що ж ви не приїхали на концерт? Вероніка приготувала для вас пісню. Спеціально для вас.

Він підводить голову. Очі зелені, як псевдосмарагд на пальці. Колись вона підбирала лінзи під колір сукні, тепер, значить, — під колір прикрас. Обличчя доглянуте, але час не обминув і його — від крайніх кутиків очей тягнуться тонкі павутиночки зморщок. Такі зворушливі зморщечки… І такі очі…

Рука у його долоні вже не тремтить, а тріпоче, як наполохана пташка у клітці. Що це — хвилювання чи початок хвороби Паркінсона? Легенько стискає її і відчуває тверді мозолики на пальцях. Хм… Гала і мозолики…

— І вам доброго дня! Ви… ви… сідайте…

Хутко кидається у другу кімнату за стільцями. Але Гала притримує за руку.

— Не треба. Ми дуже поспішаємо. Мусимо їхати, вже вечір, а погода — самі бачите яка. Хоч би не перемело.

Вона бере з рук сільського голови великий пакет, ставить на стіл.

— Це вам до Різдва!

І враз якось поспіхом:

— У нас українська громада хоче свою театральну студію створити, щоб дивитися українські вистави. Не хотіли б попрацювати режисером? У Греції зараз дуже багато українців. Не хвилюйтеся — з переїздом я допоможу. Якщо раптом надумаєте… У нас там тепло… Ось моя візитка.

Він мовчить. У нього стільки запитань. Навіщо вона приїжджала? Навіщо пробиралася цими заметами з теплої Греції? Навіщо везла сюди, в цю поліську глушину, Вероніку? Щоб показати їй його? Щоб побачив він її? Навіщо?! Чи справді хоче, щоб він переїхав? І головне — чи знайшла те, що шукала? Чи впіймала свою жар-птицю?

Але Гала вже за дверима. Сіро-блакитна шубка розчиняється у сірих сутінках, ховається за білий кожушок. За мить спалахують фари, чується вуркотливий звук увімкнутого двигуна, і вишнева іномарка рушає синіми снігами вздовж вулиці.

Скоро північ. А його й досі немає. Тільки диван зловісно поблискує між дверима і шафою — ніби прив’яла волошкова галявина, аномально прибита посеред літа зимовим інеєм. Його диван… Його… Диван… Синя потвора з полірованими горіховими боками і гнутими, ніби рахітними, ніжками. Чудовисько, яке ображає її вишуканий естетичний смак. Монстр, що за три місяці перетворив її життя, упорядковане, розмірене, розписане за ідеально складеною програмою, у хаотичний безлад.

Їй мулько на душі. Мулько і чогось страшнувато. Ніби вона залишилася наодинці з якоюсь міфічною істотою, незрозумілою і непередбачуваною. Істота, звісно ж, пам’ятає історію своєї появи у цій золотисто-бежевій кімнаті. Авжеж пам’ятає… От і зачаїлася, от і вичікує, щоб вибрати момент і помститися.

Головне — не висовуватися ні на сантиметр із території, окресленої жовтою лампою бра. Це щось на зразок крейдяного кола, яким захищаються від нечистої сили. Як отой бурсак у Гоголівському «Вії». Як там його?.. Здається, Хома. Так-так, Хома Брут. Але вона хитріша за Хому, вона не дозволить застати її зненацька. Треба відтягти журнальний столик від синього дивана і підсунути ближче до шоколадно-коричневого — Боже, який дисонанс кольорів! — шкіряного крісла. Ось так. Тепер «крейдяна» лінія світла ніби відрізує краєчок столика з перламутровим телефоном від сутінків вітальні.