Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Він навіть у тлусту «мнясокомбінатову» пику не зацідив. Не встиг. Якусь мить стояв, наче блискавкою вражений. А коли отямився, Галиного фаната мов вітром здуло. Гала заплакала. Її сльози обеззброїли його.

— Ти ж так любиш повторювати свого улюбленого Шекспіра: «Життя — театр…» А це… Це просто роль. Така роль поза сценою…

— Роль… — автоматично повторив він.

— Вимушена, — додала вона.

— Вимушена… — повторив він. — А чому?

— Чому роль? Чи чому вимушена? — тінь іронічної усмішки ковзнула обличчям, з якого вона ще не встигла зняти грим.

— І те й друге.

— А ти що ж, припускаєш, що я можу любити цього рудого кнура?! Цього тупого тлустого «мнясокомбіната»?! — аквамариново-сині очі Гали (лінзи — під колір сукні) спалахнули праведним гнівом.

— А якби він був не рудим, не тлустим і не тупим?

— Ти на що це натякаєш? Та мені ніхто, крім тебе, не потрібен! Ніхто-ніхто-ніхто! А цей «мнясокомбінат»… Він обіцяє гастролі до Києва і запис на телебаченні. Розумієш? Запис на центральному телебаченні! Статтю в газеті! Знаєш, скільки це коштує? Ти можеш це зробити на свою зарплату? Не можеш. То хоч зрозумій! Ці дванадцять квадратів «малосімейки»… Чути, як за стіною у сусудів комар дзижчить… Цей Мих-Мих, у якого ти під п’ятою! А не буде Мих-Миха, з’явиться на його місці хтось інший. Ти ніколи не станеш головним. Тобі ж до всього байдуже, крім сцени. Усе твоє життя — тільки територія сцени. А що ми за це маємо? Я більше так не можу! Не мо-жу!

Авжеж. Щоб розуміти, грошей не треба. Не таким вона уявляла життя актриси, тим більш — дружини режисера. Блиск, овації, квіти. А опісля… А їй же весь час хочеться почуватися королевою. Міг би здогадатися ще тоді, коли вперше побачив її. Той затятий фанатичний блиск в очах дівчинки, яка вже зіграла роль королеви у студентському театрі й вирішила будь-що нею стати. Той чіпкий і впертий погляд крізь малахітово-зелені лінзи. Він допоміг їй піднятися на одну сходинку до трону. Всього на одну… А далі? А що ж далі?

І раптом його пронизав дикий страх, аж у грудях похололо. Навіщо він їй? Тепер вона може обійтися без нього, може покинути його. Вона може… А він без неї — ні. Схопив Галу за плечі, рвучко шарпнув до себе, притиснув.

— Боляче! — скрикнула вона.

— Не хвилюйся. Будуть гастролі. Будуть…

— Ой, Левчику, як я тебе люблю! Тільки тебе! Одного-однісінького на всьому білому світі! Ти такий добрий, такий благородний… Думаєш, я не знаю, як ти захищав мене перед Мих-Михом? Думаєш, не здогадувалася, що ти сам купував букети, щоб мені їх дарували після вистави? Але це було на початках. А тепер я справді заслуговую тих букетів. Правда ж, заслуговую? Правда ж?

— Правда.

— Тепер… У мене виросли крила, і їм треба польоту. Або я «зірка», або… Або все, або ніщо. Я така. Розумієш?

— Та розумію! Заспокойся…

Вони зайшли до банкетної зали разом. А прокинувся він там під ранок сам. Не пам’ятав, скільки випив, що говорив, як «вирубався» і коли пішла додому Гала. Таке з ним сталося вперше в житті.

Гастролі відбулися. І статтю у центральній газеті надрукували. Але до столичного театру Галу ніхто й не збирався запрошувати. Наївна дівчинка, отруєна незрілою славою… Вона вперто чекала, що її кудись покличуть, що світ впаде до її ніг, замре там, вражений її талантом. Що вона завжди і скрізь буде тільки першою, тільки королевою!

Так минуло ще три роки. І настала та фатальна неділя. Гала запекла качку з чорносливом, спекла пиріг з курагою, поставила на стіл пляшку французького вина, що стояла у їхніх запасах уже майже рік. Взагалі-то вона не дуже любила поратися на кухні. Частіше їли те, що нашвидкоруч готував Левко, або ж перехоплювали щось у театральному буфеті. А тут — без будь-якого приводу.

А привід, виявляється, був.

— Я їду, — сказала вона і підняла келих на рівень очей, так, що вони заховалися за червоним вином.

— Куди? — грайливо перепитав він.

— Далеко.

— Дуже?

— Дуже-дуже.

— І твій Лев, грізний-прегрізний цар звірів, буде тебе далеко-далеко супроводжувати й охороняти! — він перехилився через стіл, спробував зазирнути їй в очі, заховані за келихом з вином.

— Який з тебе лев? Тебе самого треба охороняти…

— То ти мене не візьмеш?

— Ні!

Вона випила вино, поставила келих і глянула на нього.

— Я зустріла іншого. Він… Ми їдемо до нього. І ще… Я взяла у касі театру грошей, оформила як безпроцентний кредит. Ні-ні, ти нічого такого не думай — він дуже мене любить і дуже забезпечений, найімовірніше, ці гроші мені не будуть потрібні. Але про всяк випадок. Не їхати ж мені бідною Попелюшкою. У мами навіть просити не можу. Ти сплачуй на перших порах. А я пізніше віддам. Обов’язково.