Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

На роботу Галу прийняли. Але раптом не вийшло.

— Виставте звідси цей манекен! Викиньте геть цього вішака! Це сцена, а не вітрина магазину одягу! — зарепетував Мих-Мих на першій же репетиції.

— Вона ще й досі тут? Я кому сказав виставити її з театру? Де це бачено, щоб Кайдашева Мелашка ходила, як королева Марія Стюарт! — метав громи і блискавки на другій, наливаючись темною кров’ю від праведного гніву.

Зазвичай головний являвся на Левкові репетиції вже перед прогоном, а тут — як затявся. Тільки зберуться у репетиційній залі — а він як Пилип з конопель. Ніби спеціально приходить на Галу подивитися. Мабуть, донесли грізному і могутньому про Вікторію. Про її нервовий зрив, про те, що після лікарні збирається покинути театр. От він і напосівся. Вікторія — Мих-Михова «хрещениця», він вів її ще з театрального училища.

Левко теж затявся: якщо піде Гала — піде і він. Але Гала і не збиралася йти. Терпляче переносила вибухи імпульсивного Мих-Миха — ні слова, тільки зблідне як стіна і губки закусить до крові. А поверталася з театру в його «малосімейку» — і знову за роль. Він вчив її перевтілюватися, входити в образ, пластично рухатися, проникливо говорити, передавати почуття. Вражений її терпінням і затятістю, вперто, захоплено і закохано, як Пігмаліон Галатею, ліпив з неї актрису, вдихав у неї вогонь. І сам все більше палахкотів.

Чи то він виявився справді таким добрим учителем, а чи вона — зразковою ученицею. Але зрештою навіть грізний і непоступливий Мих-Мих змінив гнів на милість:

— Я ж казав, успіх — це п’ять відсотків таланту і дев’яносто п’ять — наполегливої праці. Працюй, Галю.

Він вперто не називав її Галою.

За кілька місяців молода дружина Левка Терена мала вже головну роль у драмі за п’єсою місцевого автора, за рік зіграла Мотрю у «Мазепі». А ще за два місяці…

Цього кругленького шанувальника театру вони між собою називали не інакше як «мнясокомбінат». Він завжди сидів на першому від проходу правому місці у четвертому ряду, призначеному зазвичай для місцевих вершків. Як цей чоловік піднявся на бізнесовий Еверест — залишалося загадкою з кількома невідомими. Подейкували, що у бурхливі роки рекетирства і перерозподілу майна він був підставною особою у якогось провладного скоробагатька, який зареєстрував на нього одне зі своїх м’ясопереробних підприємств і сплачував йому за цю комерційну таємницю відсотки. Не вельми переобтяжений клопотами, фіктивний підприємець полюбляв тоді ходити на всілякі конкурси краси та попсові концерти, де неодмінно засвічувався як спонсор — «від імені мнясокомбінату».

Спонсорство було невелике — з десяток-другий квитків, куплених то для пенсіонерів, то для студентів, то для школи-інтернату. Зате фейс «мнясокомбіната» засвічувався поруч із «зірками», а ім’я засідало в головах глядачів. До того ж він з якоюсь маніакальною впертістю увіковічнював себе на фотографіях з відомими людьми. Згодом ті фотографії з’являлися в усіх місцевих газетах — разом із його особистими привітаннями до всіляких свят, а також поруч з текстами передвиборчих обіцянок.

Потім від справжнього власника м’ясокомбінату в місті і слід прохолов. А фіктивний почав розширювати володіння і виходити на перші ролі: купив диплом про вищу освіту, чим любив похвалитися і що не заважало йому робити три помилки у написанні власного прізвища, систематично висував свою кандидатуру то на місце депутата, то на посаду міського голови і регулярно появлявся на прем’єрах театру. Мабуть, театр символізував для нього вищий рівень значимості, ніж естрадні концерти.

Біля «мнясокомбіната» у четвертому ряду зазвичай мостилися двоє його помічників — один з них ні на мить не покидав тіло шефа, а другий кожного разу після вистави виносив на сцену величезний букет і промовляв одну і ту ж незмінну фразу: «Від Анатолія Порфировича!» Міг би й не казати — у букеті неодмінно чипіла листівочка, у якій було зазаначено ім’я палкого шанувальника. У Гали назбиралося вже з десяток таких листівок.

Після тієї прем’єри все було, як завжди. «Мнясокомбінат», його помічники, букет з листівкою. І фуршет у банкетному зальчику, розміщеному у лівому крилі фойє, поруч зі сценою. Основа фуршету — ковбаса та балики від «мнясокомбіната», обрамлені скромною зеленню салатів від адміністрації театру. Самого ковбасного короля не було. Гали — також. Левко навпростець, через сцену із погашеним уже світлом, побіг до її гримувальні. Смикнув за дверну ручку — зачинено. «Мабуть, пішла у банкетний через фойє», — подумав і повернувся назад. І вже за кілька кроків від гримувальні почув якийсь шурхіт за її дверима. Кинувся назад, вдарив плечем у двері так, що ті вилетіли з утлої рами. Вони були там…