Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

— Бернеса.

— Яка різниця — Бернса, Бернеса…

— Велика. Роберт Бернс — поет шотландський. А Марк Бернес — співак радянський.

— А-а-а, ну да… Різниця трохи є. То не підведіть, Івановичу. Ні мене, ні себе, ні наше село. Зберіть усю силу волі у кулак, а гонор — у голову, хай усі побачать, що Левко Терен — ще ого-го!

— А я і є ого-го, — усміхнувся Левко і вийшов.

Костюмчик, кажеш, Петюню? Костюмчиків уже давно немає — всі пішли на обмін. Зате є фрак. О! Справжній, чорний, оксамитовий, з півкруглим атласним коміром. Його б теж могло вже не бути, але хто ж у селі буде носити фрак? Кому він тут треба? От і висить у шафі.

Повітря пом’якшало. Мороз потроху спадав, сонце аж сліпило, ніби Всевишній перед своїми іменинами вирішив додати трохи люмінісценції і погріти вистужену землю. Левкова голова повернулася до крамниці, але ноги і не думали слухатись — понесли її, неприкаяну, з розкуйовдженим волоссям і думками, до генделика.

Коли в неділю по обіді під вікном засигналила автівка, Артист був готовий. Пострижений, поголений, у чорному фраку з білою, вже добряче пожовтілою від часу і прим’ятою штучною трояндою у петлиці, з білою, теж скоріше молочного кольору, краваткою-метеликом під колір квітки, в начищених до блиску, хоч і зі стесаними обцасами, чорних черевиках, лежав собі горілиць на ліжку й намагався видобути мелодію з флейти. Але його не слухались ні губи, які видавали тільки якесь хрипіння, ні руки, з яких флейта раз по раз випадала на груди.

— Мать твоя Явдоха! — аж скипів голова, переступивши поріг.

Явдоха — місцева блаженна, яка доводить Петра Пеха до божевілля своїми щоденними візитами і гостинцями. Колись у неї помер син, ще зовсім маленьким. З того часу Явдоха й «поїхала» — рік за роком ходила селом і шукала синочка, бо в смерть Петрика її нещасна голова відмовлялася повірити. А якось уважно придивилася до єдиного нащадка сільського агронома, і її запалений мозок видав ідею: Петюня — це і є її син, якого в неї викрали Пехи, бо свого не могли народити. Вона навіть фотографію всім показувала: «Ну такий же біленький, сіроокий і родимочка біля носа. Він! Він! Мій Петюня не помер! Треба йому гостинчика занести». Носила гостинчики в школу, де Петрик Пех і отримав прізвисько Петюня, а потім — і в сільраду. Вгледівши її з черговим вузликом у руках на підступах до сільського Білого дому, молодий голова втікав з кабінету через причілкове вікно, під яким зазвичай ставив свою «Славуту».

Артистові нагадування про Явдоху здалося образливим.

— Мою маму звали Оленою, — сердито махнув він на Пеха флейтою. — Можеш Явдоху взяти собі. Дарую!

Петюня аж позеленів і зі злістю хряснув дверима. «Славута» голосно чмихнула і помчала у напрямку міста.

Під вечір автівка голови знову повернулася до обійстя Артиста. Слідом за нею, вишнево поблискуючи у напівпрозорих сутінках, їхала розкішна іномарка. Голова ще від повороту на вулицю почав подавати голосні сигнали, ніби намагався попередити господаря про наближення гостей. Але той не виходив з хати і не підходив до вікна. Тільки пташина годівничка тихо погойдувалася на яблуні під вікном.

— Може, його вдома немає, — припустив Пех, коли машини зупинилися. — Левка Івановича часом запрошують пограти або поспівати ввечері. Знаєте, як він співає? Як цей… як його? здається, Бернс… Тобто я хотів сказати, як Бернес.

У голосі голови звучала надія. Він був би радий, якби Артиста і справді не було вдома. Баба з воза — коням легше. Навіщо йому ці проблеми з колишніми і теперішніми зірками? Але двері легко піддалися і відчинилися. Голова пропустив гостей. Першою через поріг ступила дівчина у синіх джинсах і короткому білому кожушку з каптуром, обрамленим песцевим хутром, за нею — жінка у довгій димчато-блакитній хутряній шубці і такому ж капелюшку. Голова тяжко зітхнув, похапцем перехрестився і, мов теля на заріз, пішов за ними.

Левко прокинувся. Сів на ліжку. Здивовано глянув на дівчину в білому кожушку, яка заходила до хати. Здивування перейшло в острах, а потім і в панічний страх. Господи! Що це з ним? Що це? Галюцинації? Мара? Біла гарячка? Чи просто сон? Але ж ні — він не спить. Вщипнув себе за руку — точно не спить.

— Гала?!

Дівчина переступила поріг і зупинилася, ніби вагалася — йти далі чи чекати запрошення. Так же здивовано розглядала дивного чоловіка у чорному театральному фраку з атласними вилогами і білій краватці-метелику, що так не вписувалися у скромний інтер’єр сільської хати і геть не пасували до несвіжої зіжмаканої постелі, допотопного металевого рукомийника біля дверей, облущеної синьої фарби на дверях, старенького тканого хідника на підлозі.