Хтось стукає у вікно — легенько, але хутко-хутко. Зі сну здалося —синичка проситься погрітися.
Погрієшся тут… Вітер у комині цілу ніч завивав, ніби там отой, що місяць з неба краде, товкся. Через шпарину під сінешніми дверима, мабуть, знов білі гадюченята попролазили та й лежать собі перед порогом — віника на них нема! Хата за ніч так вистудилась, що вода у відрі льодяною кіркою затягнулася. Проламав її емальованою квартою, лийнув той студінь на запечені вуста, жадібно ковтнув. Бр-р-р… А це ж надворі ще холодніше, подумав. От і стукає, бідна. Треба впустити пташку, треба… Може, то грішна душа чиясь у пташиній подобі замерзає на морозі. Грішна душа? А чого ж грішна? Мо’, й праведна. Авжеж, праведна. Грішна не літає, бо крил не має. Навіть отаких мацюпуньких, як у синички. А як праведна, то таки гріх не впустити…
Поки йшов до вікна, ошпарений крижаною водою сон відсахнувся від скуйовдженої голови, шуганув назад до ліжка і причаївся під ковдрою. А стукіт повторився. Голосніше, вимогливіше. Ні, то не пташка — пташки не такі настирні. Бач, знов строчить як з кулемета — стук-стук-стук, стук-стук-стук. І кого це з самого ранку принесло? О, та вже не так і рано — маленька стрілка на стінному годиннику за десять перевалила. Великої зовсім немає — ще рік тому відламалася. Пробував замість неї дротика прилаштувати, але той не тримається. Ну й не треба. Яка різниця, скільки хвилин нацокує старий дзиґар? Хіба він кудись поспішає? Пригладив долонями розпатлану гриву (треба перед Різдвом постригтися), підійшов до вікна. Але крізь паморозь, що наросла на шибах, нічогісінько не видно — ніби мороз стіну білу вимурував. А бодай тобі!
Відчинив кватирку, визирнув у квадратик, через який зразу ж заструменіло аж синє від холоду повітря. О, поштарка! У рудій «під замшу» курточці, в білій з бежевим помпоном в’язаній шапочці. І чого воно, оце цибате дівчинисько, явилося такої пори? Хм… Та й стукає чогось у вікно, а не в двері… З якого це часу пошту через кватирку подають? Пошту? Але ж сьогодні середа, не газетний день — його «рептилька» тільки по п’ятницях, а часом і в суботу приходить.
—Діду Артисте, ви-те вже не спите?
Його аж пересмикнуло. Діду… Ну який же він дід?! От дурна коза! Ні, таки треба перед Різдвом постригтися, а то заріс, як австралійський абориген. А втім… Мо’, й справді ця повітруля йому в онуки годиться. Вона ж тільки школу закінчила, в університет не поступила, от і бігає з поштарською торбою — каже, тільки до літа. А йому… Але його онука хіба б оце до садочка ходила. Якби вона в нього була. Якби… Діду Артисте… Могла б і Левком Івановичем назвати. Що, не навчили в школі? Валентина тільки так і величала. І поговорити любила Валя, і навіть пиріжки приносила, а інколи й шкалика могла разом з ним перехилити. Багато пережила, перестраждала багато, от і розуміла його. Поїхала стара поштарка до міста внуків доглядати. А в цього цибатого дівчиниська — ніякої поваги до людини мистецтва. Ніякогісінької! Ех, не та закваска у молодого покоління, виховання не те. І авторитети в них тепер інші.
— Сплю. Авжеж, сплю. І оце мені якраз сниться, що у вікно стукає синиця, — сердито видихує він навпроти морозяного потоку.
— Я думала, ви-те не почуєте, як у двері… Думала, крепко спите, бо ж учора до самеї ночі…
— То ти, значить, теж у генделику до самої ночі сиділа, якщо мене бачила… Чи, може, під вікном підглядала?
— Таке видумаєте! То дядько Василь… Каже, певно, Артист ще спить, бо вчора у «Трьох дубах» довго… грав. А ще каже: всі артисти — як сови, вночі гуляють, вдень спочивають.
— Багато він знає, твій дядько Василь. То що там скапустилося, що ти аж з другого кінця села сюди о цій порі прийшла? Пошту ж тільки під обід з міста доставляють. Може, телеграма? Телефонували мені перед Новим роком з обласного театру, казали, Шекспіра хочуть ставити. «Отелло». Читала «Отелло»? Авжеж, мусіла читати, якщо вчитися далі хочеш. А я колись у своєму театрі ставив цю виставу. І Мавра сам грав. Люблю Шекспіра. Обіцяли запросити, поки що за договором.
— Що, зновика?
Дівчина хіхікає. Ну й справді артист! Погорілого театру! Перед Новим роком йому телефонували, запросити обіцяли… Та вона ще з самого літа, відколи поштарює в селі, чує про ту обіцянку-цяцянку.
— Посланіє вам на пошті.
— А чого ж не принесла? Таке велике те посланіє, що підняти не могла?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу