Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Поки справжнє життя настало, нічого не залишилося. Тільки контракт. Їхній дім давно вже нагадує акваріум для риб. Жінка і чоловік так же безмовно і безшумно, як риби, пропливають у ньому одне повз одного: з передпокою — до вітальні, з вітальні — до спальні, зі спальні — до ванної, з ванної — до кухні, з кухні — у передпокій… Мовчки прокидаються, вмиваються, одягаються, п’ють каву, спускаються у гараж, розміщений у цоколі, сідають кожне у своє авто (в нього — чорне, в неї — сріблясте), випливають на вулицю і пливуть у різні боки. Вона повертається за кілька годин — після фітнес-центру чи шопінгу (у провінції навіть для людей їхнього статку розваг небагато, хіба що зрідка корпоративні вечірки та казино, до якого вона почала вчащати з минулої осені). Він — коли ввечері, а коли й уночі. Знову пропливають просторими клітками, непорушно сидять кожен перед своїм телеящиком: вона любить сентиментальні серіали, він — бойовики, ділові новини або футбол.

Не раз безсонними ночами, дивлячись у темряву, Власта намагалася згадати, коли чоловік востаннє обнімав її, що говорив при цьому. Зрештою, яке це мало значення… Вона давно перестала спалахувати в його обіймах. Спогади пропливали перед очима, наче кадри з нуднуватого фільму. Тільки давні прикрощі та образи впереміш з тими кадрами вилазили зі шпаринок пам’яті, як рубці від ран з-під гриму.

Кілька разів вона намірялася щось змінити: а) кинути все і втекти світ за очі з цього пропахлого рибою акваріума; б) зайнятися якоюсь справою чи й навіть влаштуватися на роботу; в) закохатися або хоча б завести коханця… Але… Втекти вона могла б хіба що на Канари, тільки за що там жити все життя? Від самої думки про роботу за фахом її нудило — однокурсниця-«ботана» в дешевому плащику і китайських мештах, яка недавно нагадала їй про «їхнє вчительське покликання», здалася їй істотою з іншої планети. А щодо пункту третього…

І сама ж винна, що той бісів папірець з’явився на світ і обплутав її, як павутиння нещасну муху. Тоді її Риб заповзявся розбагатіти. Переганяв потріпані автомобілі з Німеччини, возив цукор та кетчуп з Польщі, відвойовував свою територію на ринку, домовлявся з митниками, шептався з якимись крутеликами… Він пропадав днями і ночами, а коли з’являвся вдома, вона влаштовувала дикі сцени ревнощів. Ні, це ж треба! Колись вона його ревнувала!.. Він ображався за недовіру, клявся, що з ніг падає, аби схопити удачу за хвіст, бо хто не встигне зараз, то за кілька років буде бігти за заднім вагоном швидкісного потяга. Вона також була не проти удачі і свого зручного місця в комфортабельному вагоні, але при цьому їй ще й хотілося, щоб чоловік частіше був поруч.

Він її не розумів. Вона йому не прощала. Будинок виростав, а щось у будинку геть розвалювалося. Зрештою після чергового скандалу Андрій запропонував укласти шлюбний контракт, як це роблять за кордоном: якщо він справді (раптом би таке сталося!) здійснить «похід наліво», то вона отримає будинок і все, що в ньому, якщо ж Власта заведе когось «на стороні», то піде з дому, з чим прийшла. Тоді вона сприйняла той папірець, як кладочку до тимчасового перемир’я. І тільки. А тепер…

— Кинула б усе до біса! Жила ж ти раніш без палацу і «мерса», — нагадує Славко, потираючи палаючу щоку.

— Щоб я поступилася?!

— То закохайся у когось таємно. У мене, наприклад. Ми ж, кицюню…

— Що було, те загуло! І взагалі… Наука доказує, що кохання — то така психічна хвороба. Від нього нормальні люди позбавляються, як колись від чуми чи віспи. Ех… Та я навіть заради розваги не можу когось завести, щоб не втратити…

— Гроші…

— Даремно іронізуєш. Гроші — це свобода.

— Гроші — це тільки гроші. А ти таки втратила, мурочко.

— Що?! — стривожено скинулась Власта.

— Колись ти так класно пускала бісики очима. А тепер…

— Іди ти, Славку, під три чорти!

— Я піду. А як же та… піаністка? Вона ж…

— А що мені до неї? Вона пішак у моїй грі.

— А ти, значить, королева… Ну звісно ж, Снігова.

Спочатку в двері просунулося потворне, розквашене на дощі рибище у дерев’яній рамці. За ним власною персоною появився її Риб. Поставив валізу, кинув мокру парасолю.

— Чого це моя картина валяється аж біля брами? — сказав знервовано.

— Певно, рибище хотіло пливти за тобою… Попливли б ви й справді собі…

— Ще чого! Нікуди ми не попливемо. Не бути по-твоєму. Не бу-ти!

— По-моєму? Ти закрутив роман з якоюсь, а я…

Андрій аж знетямився. Підступив до Власти, стріпнув мокрим чубом. Досить! Він усе знає — Марта розповіла. І про листа, і про марки, і про Властині дзвінки, і про її велику «сестринську» турботу про нещасного самотнього «брата».