Скло тріснуло у Левка під пальцями. Червоне вино вилилось на стіл і потекло до тарелі з пирогом. Кров з порізаної долоні закапотіла і змішалася з вином. Він не відчував болю.
— То це і є небо для твоїх крил?
— Пробач! Не треба сцен! — Гала кинула йому серветку і хутко вийшла з кухні.
Коли він прокинувся, її вже не було. Тільки прощальна записка біліла на столі, біля так і не надрізаного пирога. «Вона не могла так швидко зібратися, — подумав. — Це просто розіграш. Просто якийсь дурний розіграш. Актриси це вміють». Похапцем одягнувся і вибіг у двір.
— Галина Михайлівна, мабуть, відпочивати кудись поїхала, — стрельнула цікавим поглядом сусідка, що вигулювала у дворі свого карликового пуделя. — На такій розкішній іномарці і не з нашими номерами. За кордон, може?
Він промовчав.
— Одні на іномарках по закордонах їздять, а інші собаці кісток не мають за що купити, — сердито пробурчала сусідка і потягла пуделя у під’їзд.
Наступного тижня у театр прийшла Вікторія. Як завжди, в образі вамп — синювато-чорне волосся, вигнуті змійками брови, чорна кофтина з глибоким декольте, темно-вишневі губи. Тільки він знав, яка невпевненість і ранимість ховаються за тим демонічним образом. І яка одержимість. Віка заради театру готова була на все — довічно жити у гуртожитку, перешивати і припасовувати секонд-хендівський одяг, недоїдати. Аби тільки грати. Саме це колись звело їх.
Вона дивилася на нього співчутливо, а він мовчав.
— Треба буде — поклич, — сказала.
Він кивнув. Але не покликав.
Намагалися загоїти його рану й інші актриси. Їх вистачало — самотніх, закоханих у сцену і не вельми, талановитих і не дуже, невлаштованих, таких же обпечених коханням і зрадами. Знав: досить поманити пальцем — і матиме будь-яку з них. Але перед очима стояла Гала. І хто це сказав, що фатальні жінки — конче темнокосі і чорноокі…
Місце головного він справді так і не зайняв. Натомість втратив те, що мав. Вечори наодинці з пляшкою не минулися даремно. Та й конфлікт з Мих-Михом визрів і вивергнувся, як давно сіпаючий фурункул.
На мамин похорон приїхав тимчасово безробітним. Після цвинтаря неприкаяно тикався з кутка в куток старенької осиротілої хати. Пив, а біль не проходив. Ночами не спалося, прислухався до тиші, а чув мамині пісні. Так виразно чув, ніби мама біля ліжка сиділа. Геть усі згадав. Боже, як вона співала! За що не зачепиться поглядом — усе нагадує про минуле. Із сутінків випливають обличчя — мамине, татове, братикове. Тепер вони всі разом, всі десь там, де вже не болить. А він — сам-самісінький. Сороківка минула, а в нього — ні сім’ї, ні дітей, ні близької душі.
Мама померла у вересні. Треба було викопати картоплю, зібрати городину — не пропадати ж тому, що так щедро вродило. В садку яблуні аж вгиналися від медових антонівок. Не знав, як довести все це до пуття. Почуття провини гризло серце, забирало сон — не дуже він переймався маминими сільськими клопотами, ой, не дуже. Театральне життя вихором закружляло, завертіло, перенесло в інший світ. Усе намагався спіймати у тому світі свою жар-птицю. А проворонив долю.
Якраз у такі хвилини і прийшов до нього сільський голова. Не Петюня, а його попередник — колишній Левків учитель історії, Андрій Пилипович. Прийшов, щоб висловити співчуття. А після того, як випили за упокій і розговорилися про життя-буття, запропонував:
— А залишайся, Левку, вдома. Створиш тут свій театр. Не переживай — знайдемо ставочку, я постараюся. І завклубом наша скоро на заслужений відпочинок іде. Займеш її місце. Твори, так би мовити, розвивай свій талант. Ніхто тобі тут не указ. На рідній землі і душевна рана хутчіше загоїться. Може, й молодичка якась приглянеться. А там видно буде. У житті — як на довгій ниві.
То був пік його справді народної слави. Про нього навперебій писали всі газети. Подумати тільки: відомий режисер і актор в одній іпостасі покинув місто, обласний театр, повернувся до рідного села, піднімає його культуру, став звичайним завідувачем клубу, а головне — створив народний театр, у планах якого і світова класика, і сучасні актуальні вистави.
Кожна постановка — «на біс». На кожну такі рецензії, ніби вона з’явилася не на сільській сцені, а в Гранд-опера.
— Ми вас на заслуженого подамо, — тиснув руку після останньої прем’єри завідувач районного відділу культури. — Таких народних театрів по всій Україні на пальцях однієї руки полічити можна.
Може, і справді подавали. Левко не цікавився. Тепер грати немає де і немає кому. Клуб темний і холодний, а його актриси виконують інші ролі — хто італійських престарілих сеньйор доглядає, хто в Польщі полуниці збирає. І Гала нікого в його серце так і не пускає.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу