Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Він зітхнув і промовисто показав на сіру автівку на дорозі:

— Ну як, русалочко-лоскоталочко, готова в дорогу? Бач, карету подано! Як я й обіцяв.

— Вже зараз? — перепитала недовірливо.

— А навіщо відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні?

Мама вдарила руками об поли.

— Куди ти, оглашенна? Хто знає, куди він тебе завезе?

А за хвилину:

— Якщо чоловік обіцяє допомогти, то чого ж… Не проїжджий же якийсь. У сільраді знають, і де живе, і де робота його. Там же все записали, як платили за малювання.

Вона сподівалася потрапити якщо не у палац, то, принаймні, у розкішну квартиру. Це ж усе-таки не хто-небудь, а художник! Він поселив її у майстерні — тіснуватій, давно не біленій, заваленій полотнами, але з невеликим диванчиком і електричною плиткою. Сказав, хай звикає до атмосфери.

Атмосфера їй не дуже подобалася. Пахло старими стінами і фарбами. Попросила щітку і глину, щоб освіжити майстерню. Але він аж розсердився: їй треба готуватися до іспитів — бали в атестаті не такі вже й високі, а часу залишилося на заячий скік. Намагався втиснути в її забиту підручниками голову щось про основи рисунка. Вона ніяк не могла запам’ятати, зате затято зубрила відповіді на запитання з довідника для вступників до вишів. Перебувала наче в якійсь прострації, спала три-чотири години на добу. Але все менше вірила, що вступить. Десь прочитала, що діти пияків мають занижену самооцінку. Мабуть, так воно і є. Та й як не старалася в останньому навчальному році, відмінницею не стала.

Головним був творчий конкурс. Його вона боялася найбільше. Передчувала, що провалиться. Ну навіщо вона послухалася цього дивака? Що вона петрає в тому малярстві? Композиція, перспектива, колористика… Порожні звуки! Який з неї художник?! Та в них у школі й уроків малювання майже не було — то буряки в полі пололи, то огірки збирали, то яблука в колгоспному саду обривали. А коли нарешті наставала черга вчитися, то малювання і співи іншими уроками замінювали, щоб наздогнати згаяне з математики, фізики, географії чи історії.

Але члени приймальної комісії так підхвалювали її малюнки… Ну не зовсім її… Коли подавали їх, Богдан переконував:

— Ти навчишся. Не святі горшки ліплять. У тебе просто не було часу і підготовки. Головне — вступити, а там… Я допоможу. Думаєш ті, що приймають іспити, багато тямлять у мистецтві? Копіювальники! Дзеркальники! Я б декого з них сюди на гарматний постріл не підпустив. Навіть Санько, новоспечений ректор тобто… ще торік викладав малювання в училищі. А тепер… Така от тенденція: інститути відкриваються, як гриби після дощу… У нього блат нагорі, свої люди в Білому домі… От і має свій інститут. Ну ще оформлювачів готувати — куди не йшло, вчителів малювання — баба надвоє гадала. Але ж… Які претензії на вирощування мистецької еліти! А хто, хто її має готувати?!

Вона не дуже розуміла того, що він говорить. Яка тенденція? Яка еліта? Що відбувається? Але відчувала: він більше хвилюється за неї, ніж вона сама. А як він радів, коли її прізвище таки з’явилося у списку абітурієнтів! Ніби мільйон у лотерею виграв. Підхопив її на руки і кружляв, кружляв навколо себе.

Зразу ж після іспитів вона оселилася у його квартирі, що мало відрізнялася від майстерні за розмірами, але аж виблискувала новенькими шпалерами і свіжопофарбованими вікнами і дверима. Зізнався: не міг же він привести свою русалочку у холостяцький барліг, тож, поки вона жила у майстерні, робив ремонт — переважно ночами. Заради неї багато чого довелося змінити. Найважче було «відшити» численних друзів, які з усіх кінців міста збиралися «до Боді на вечорниці». Вона не злюбила їх, не розуміла, про що вони говорять, і боялася, щоб він не став таким, як батько. Той теж починав з чарки у товаристві. Він розумів її і з якимсь провинним виглядом розводив руками перед друзями: вибачайте, моя студентка до занять готується.

А потім вона стала викладачкою образотворчого мистецтва. Там же, де колись працював її ректор. Тільки тепер це училище стало коледжем. Малювала. Брала участь у виставках. Якось один недолугий критик написав, що її квіткові композиції банальні, простіше було б робити і виставляти фотографії. Мовляв, мистецтво — це не копіювання світу, не відтворення створеного природою, а особливе бачення його. Вона трохи поплакала, а потім заявила: все це від заздрості, бо її роботи не припадають курявою, як у декого, їх купують, особливо студенти. Вона сама привчила їх: краще придбати на подарунок картину з квітами, ніж букет, бо живі квіти за день-два зів’януть, а намальовані залишаться на роки.