Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

— Та що з тобою? — здивувався Богдан. — Тут взагалі немає ніяких пружин. Це ортопедичний матрац із кокосовою стружкою. Дуже зручний. Ось попробуй…

Він навіть підстрибнув, демонструючи їй безмовну покірність дивана. Вона вийшла. Але під ранок знову прокинулася від істеричного скреготу пружин. На неї накочувалося тихе божевілля: він не послухався її, він зробив по-своєму, він…

Вранці Богдан сказав їй:

— Знаєш, тут неподалік від міста підвернулася халтура. Зібралася бригада. Я поживу там. А повернуся — куплю тобі новий диван. Який захочеш. Найкращий! Імпортний! Можеш за цей місяць, поки мене не буде, підшукати, вибрати.

— А цей?

— Він зникне з твого життя. Разом з невдахою, з лузером…

Вона ще не бачила його таким.

— Справа ж не в диванові? Правда ж?.. Ти не його, а мене не…

Недоговорив. Злякався сказати те, чого найбільше боявся, заглянув в очі, ніби випрошував заперечення.

Вона не заперечила. Відвернулася.

Сьогодні під вечір Богдан мав повернутися. Вранці зателефонував (вперше за весь місяць), сказав, що робота завершена — залишилося тільки дещо підправити і гроші отримати.

Вона глянула на годинник: двадцять хвилин на першу. Страшенно боліла спина, хотілося прилягти. Але ж не могла вона прилягти на це волошкове чудовисько, що з’явилося у квартирі без її на те волі! Ну гаразд… Залишить відчиненими двері: якщо телефон задзвонить, то в спальні буде чути.

Проходячи мимо дивана, інстинктивно відсахнулася: здалося, що він раптом посунувся до неї на своїх кривих горіхових ніжках, наче величезна такса-мутант.

…Тільки торкнулася подушки, як у кімнаті почулися скрип, стогін, потім — гуркіт. Вона вбігла у вітальню і побачила, що місце, де стояв диван, порожнє. Білі гардини туго натягнуті, як вітрила під штормовим вітром. Кімната стрілою мчить кудись між хвилями. Чи між хмарами? Холодний протяг пронизує її від вікна до дверей.

Кинулася чимдуж зачиняти вікно і побачила, як за ним під густим снігопадом метається в усі боки величезний синій птах з кривими полірованими горіховими ніжками замість лап. Ось-ось він влетить у квартиру. О ні, вона цього не допустить. Брязь — і вікно зачинене. Вітрила опустилися і завмерли. Пташка стукнулась об раму, затріпотіла по склу пораненими крильми, здивовано поглянула і почала стукати закривавленим дзьобом у скло. Стук-стук, стук-стук-стук-стук…

…Стук-стук, стук-стук-стук-стук… Вона прокинулася, розплющила очі і сіла на широкому не розстеленому ліжку. Серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Об вікно билася хурделиця. Стук-стук, стук-стук-стук-стук… Ні, це не хурделиця. Це хтось обережно, але наполегливо стукав у двері. Ввімкнула світло, повільно пройшла коридором, подивилася у вічко. За дверима стояли двоє чоловіків. Вона їх знала: Марко і Тимофій, нерозлучні невдахи, вільні художники, а фактично безробітні, які час від часу отримують замовлення, підлатують боргові дірки і знову зависають у прострації. Відчинила двері.

— Ліно Георгіївно, ось…

Один з несподіваних гостей простягнув їй загорнуті у целофан гроші і блокнот.

Звісно ж, вона знала цей блокнот — Богдан завжди носив його при собі. Із блокнота випав якийсь аркушик. Тимофій підняв і мовчки подав їй. Це була вже трохи потерта сторінка зі старого столичного журналу. Чорно-біла колонка тексту і портрет у синій тональності: худюще дівча у простій синій сільській сукенці і капцях на босу ногу притискає до грудей величезний сніп волошок. Очі сині-сині і такі… ніби вона побачила щось, чого ще ніхто не бачив, і збирається підкорити світ. За худеньким плечем видніється краєчок хати з прогнутим дахом. Позаду — запилюжена дорога. Дорога… Звідки і куди?.. «Волошкова Василинка»… Богданова картина. І зарисовка про нього самого. Про перспективного художника, який ще має здивувати шанувальників українського малярства.

— Він що?..

— Його більш немає, — тихо сказав старший, Тимофій.

— За статистикою, на дорогах України гине п’ять тисяч людей щороку, — протарабанив молодший, Марко, а тоді схлипнув і співчутливо взяв її за руку. — Ми розуміємо, це вже нічого не змінить, але, може, ви хочете знати… Він не страждав.

— Він не страждав… — повторила машинально.

— Був уже без свідомості, коли машина розбилася. Інфаркт. Знаєте, у цьому віці багато чоловіків помирають від інфаркту. Ми їхали за ним, але нічого не могли зробити. Дуже вам співчуваємо, Ліно Георгіївно. Він вас так любив… Зараз мало хто так любить…