Надія Гуменюк - Коханий волоцюга

Лінда роззулася, поставила мокасини в коридорчику, обережно переступила поріг, пройшлася так, ніби боялася наступити на розсипані по підлозі промені, і раптом завмерла перед портретом.

— Хто це?

— Принцеса.

— Справжня? — перепитала недовірливо.

— Справжнісінька!

— А кінь…

— Його звати Орлик.

— Я дуже люблю коней.

— Я також.

Вона підійшла до стіни, дотягнулася рукою до коня, ніжно погладила його по високій лискучій холці, провела долонею по розкошланій чорній гриві, зітхнула, повернулася до вікна, відсунула штору, задивилася на річку, у якій хутко зникало сонце.

— Як гарно!

Дмитро відніс торбини на кухню, поклав на столик Ліндині ключі і повернувся до кімнати. Вона почула його кроки, озирнулася — по щоках котилися дві сльозини.

— Ти чого? — він стривожено схопив її за плечі.

— Не знаю… Просто так… Чогось… щемко… Глянь — як гарно! Це добре, що ми вибралися сюди восени, дуже добре. Осінь краща за літо. Правда ж?

— Правда ж, — усміхнувся Дмитро.

— Головне, що ми це зробили. Кожного року щось заважало — то тебе з роботи не відпускали, то тобі дисертацію треба було під час відпустки підтягувати, то Вадик захворів. А я все чекала, чекала, чекала… Цілих п’ять років! Думала вже, що ти ніколи не дотримаєш слова і не поїдеш зі мною. І ось дочекалася. Нарешті. Це нічого, що надворі осінь. Це зовсім нічого. Ти ж знаєш, як я люблю таку осінь.

— Знаю.

Він притиснув її до грудей, торкнувся вустами до сивого пасемка над лівим вухом.

— Що моя принцеса бажає на вечерю?

— Те, що й ти.

— Тоді омлет. З беконом.

— З… беконом?.. Добре. Хай буде омлет… з беконом.

— І каву. З молоком.

— І каву. З молоком.

Лінда не дочекалася вечері. Коли Дмитро зайшов з тацею у кімнату, вона вже спала. Лежала на правому боці — права нога витягнута вздовж канапи, ліва підібгана аж до підборіддя. Психологи стверджують, що так сплять невпевнені в собі люди, дуже ранимі і схильні до сумнівів та самоаналізу. Лінда завжди так спала. Але колись вона була такою рішучою! Такою, що аж-аж…

На Зенька він наштовхнувся неподалік від редакції. Той вирізнявся серед пробігаючого туди-сюди люду і всім своїм виглядом демонстрував, що його занесло в рідні краї нетутешнім вітром. Бежеві штани-дудочки з якимись прибамбасами по боках, широкий светр кольору нестиглих оливок, рудуватий берет з бомбоном, з-під якого звисали світлі кучеряві патли, зібрані на потилиці у довгий хіппівський жмут, через плече — торбина з кольоровими наклейками «made in nenasche», на ногах — руді мешти з гострими носаками. Усе це раптом різко повернулося, метнулося, стрепенулося, підстрибнуло мало не на півметра над тротуаром, вихором полетіло назустріч Дмитрові, закружляло навколо нього.

— Привіт, старий! — Зеньо аж нетямився від радості, хоча близькими друзями вони ніколи не були і навіть в одну компанію не ходили.

— Боже, яка експресія! Привіт! — Дмитро ледве вивільнився з цупких обіймів. — Ти з якого це неба звалився?

— Із сьомого! — засміявся Зеньо. — Уявляєш, старий? Аж із сьомого!

— Ого! І як ти там опинився?

Виявилося, Зиновій Луцик закінчив у столиці не тільки інститут іноземних мов, до якого його готували ще з першого класу, але й художню студію. Кілька років викладав іспанську в тому ж інституті, а заодно «натхненно і самовіддано шмаровидлив». Оте «шмаровидління» і проклало йому шлях до Європи. Несподівано Зеньо потрапив до фіналістів молодіжного конкурсу, отримав мистецьку стипендію і цілих два роки мандрував старенькою Європою — «слідами великих маестро». Місяць тому повернувся в Україну й одразу з корабля на бал — взявся організувати в рідному місті виставку робіт, написаних у найцікавіших точках своїх малярських мандрів.

— Барселона — це, я тобі скажу, Митьку, щось! Місто радості! Та-та-та-да-а-а! Та-та-та-да-а-а!.. Чуєш, як звучить? Майже, як «Ода радості». Готика, Антоніо Гауді, Пікассо, Далі… Я все літо прожив на Пласа де Каталунья. Туристів там — тьма тьмуща, замовлень у вуличних художників — приблизно стільки ж. Робив на замовлення невеличкі замальовки, писав портрети на фоні архітектурних шедеврів Гауді. Вистачало і на харчі, і на фарби, і на музеї й театри. А що ще треба бідному художнику? Нічогісінько! Все життя прожив би там, але треба було пересуватися, а потім і повертатися. Такі умови гранту. Трохи побуду — і знову рвону до Барселони. Не вийде легально, то поїду нелегально, а все одно якось проберуся і зачеплюсь там. Або в Мілані. О, Мілан! Бачив би ти Мілан! Митьку, це треба дивитися! Ти ще не плануєш покинути свої совки? Не задумувався? Ну що ж, тоді сиди, як гриб, у цій довбаній провінції. На старість шкодувати будеш.