Донна Тартт - Щиголь

Сидячи на краєчку ліжка з заплющеними очима, роздратований тим, що не можу додзвонитися до неї (а я ніколи не міг до неї додзвонитися, коли справді цього потребував), я подумав, чи не зателефонувати мені Форрестові й сказати йому, що я хворий. Та хоч я й почувався препогано, я хотів побачитися з нею, навіть якщо бачитиму її лише через стіл за вечерею, серед людей, які мені не подобаються. Тож я примусив себе вилізти з ліжка й попрямувати до передмістя, а щоб пережити найжахливішу частину вечора, ковтнув кілька пігулок, які в минулому були для мене слабкою дозою опіатів. Та хоч мені й не пощастило позбутися головного болю, вони повернули мені напрочуд добрий настрій. Я не почувався так добре вже кілька місяців.

— Вас із Кітсі запрошено на вечерю сьогодні? — запитала місіс Барбур, яка досі щасливо гортала каталог, що його я приніс. — До Форреста Лонгстріта?

— Атож.

— Він навчався в одному класі з тобою та Енді, так?

— Так, він із нами навчався.

— Він був одним із тих хлопців, що поводилися так жахливо?

— Ну, знаєте. — Ейфорія зробила мене великодушним. — Не зовсім так. — Форрест був надто тупий («Сер, а дерева — це також рослини?») і мав надто уповільнені реакції, щоб переслідувати мене й Енді систематично і винахідливо. — Але ви маєте рацію, він належав до тієї групи, до якої, як вам відомо, входили Темпл, і Тарп, і Кавано, і Шеффернан.

— Атож. Темпл. Звичайно, я пам’ятаю його. І Кейбла також.

— Справді? — запитав я, трохи здивований.

— От він справді пішов поганою стежкою, — сказала вона, не відриваючи погляду від каталогу. — Жив на позички… не міг утриматися на жодній роботі і, я чула, мав певні проблеми з законом. Підробив кілька чеків, і його мати доклала неабияких зусиль, щоб умовити людей не подавати на нього в суд. А Він Темпл, — сказала вона, піднявши голову, перш ніж я встиг пояснити їй, що Кейбл насправді не мав стосунку до тієї агресивної компанії. — Це ж він ударив Енді головою об стіну в душовій.

— Так, то був він.

Щодо душів, то я більше пам’ятав не те, як Енді вдарився головою об плитку й отримав струс мозку, а те, як Шеффернан і Кавано повалили мене на підлогу й намагалися запхати мені в задній прохід балончик із дезодорантом.

Місіс Барбур — акуратно закутана у свою накидку, на колінах шаль, ніби вона їхала на санчатах на різдвяне свято, — досі гортала каталог:

— А ти знаєш, що сказав той малий Темпл?

— Перепрошую?

— Я про Темпла. — Вона не відривала погляду від каталогу. Її голос лунав весело, наче вона розмовляла з незнайомцем на коктейльній вечірці. — Як він пояснив свій учинок, коли його запитали, чому він так ударив Енді, що той знепритомнів?

— Ні, не знаю.

— Він сказав: «Бо цей малий діє мені на нерви». Тепер він, кажуть, адвокат, і, сподіваюся, в залі суду він краще вміє стримувати свій темперамент.

— Він був не найгіршим із них, — сказав я після млявої паузи. — Однозначно. Щодо Кавано і Шеффернана…

— Його мати навіть не слухала. Писала якісь есемески на своїй мобілці. Переговори з важливим клієнтом.

Я подивився на манжету своєї сорочки. Я взяв собі за звичку після роботи перевдягатися — якщо наркотичні роки чогось мене й навчили (не кажучи вже про ті роки, коли я шахраював з антикваріатом), то це того, що випрасуваною сорочкою і щойно вичищеним костюмом можна прикрити чимало гріхів, — але від пігулок морфіну я захмелів і втратив пильність, блукаючи по своїй спальні й підспівуючи Елліоту Сміту [164] Елліот Сміт (1969–2003) — американський композитор і виконавець. , поки вдягався… «світло сонця… днями тримало мене в полоні»… і тепер помітив, що одна з моїх манжет погано застебнута. Більше того, запонки, які я дібрав, були різного кольору: одна пурпурова, друга — синя.

— Ми могли б тоді подати до суду, — розсіяно промовила місіс Барбур. — Не знаю, чому ми цього не зробили. Ченс сказав, що це зробить життя Енді в школі ще нестерпнішим.

— Ну… — Я ніяк не міг застебнути манжету правильно. Може, мені вдасться це зробити в таксі. — Та історія з душовими була цілком на совісті Шеффернана.

— Атож, так сказали й Енді, й Темпл, але щодо удару і струсу мозку, то тут не було сумніву…

— Шеффернан був підлий мерзотник. Він штовхнув Енді на Темпла — а коли почалася бійка, вони з Кавано та іншими хлопцями були вже на протилежному боці роздягальні й реготали до сліз.

— Я про це нічого не знаю, але Девід… — Девідом звали Шеффернана, — не був схожий на інших, завжди досконало приємний, чемний, він часто приходив до нас і завжди запрошував Енді до себе. Ти ж бо знаєш, як було з іншими дітьми, з їхніми днями народження…