Донна Тартт - Щиголь

— Що ж я маю тобі нагадати? — Гобі приклав пальця до губ. — Мене просили переказати тобі. Дай-но подумати. Ні, не пам’ятаю, — сказав він, на мить замислившись і похитавши головою. — Ти повинен зателефонувати їй. Вечеря о восьмій. Це я пам’ятаю. Але не пригадую, де саме.

— У Лонгстрітів, — сказав я, і моє серце завмерло.

— Здається, так вона й сказала. Але ж Борис! Який веселий і чарівний хлопець — скільки часу він буде в нашому місті? Він довго тут буде? — люб’язно повторив він, коли я нічого не відповів, він не міг побачити моє обличчя, бо я з жахом дивився на вулицю. — Ми повинні запросити його на вечерю, як ти вважаєш? Попроси, щоб він виділив для нас парочку вечорів. Це якщо ти захочеш, — додав він, коли я нічого не відповів. — Сам вирішуй. Але дай мені знати.

Десь через дві години — виснажений, голова мені боліла так, що з очей струменіли сльози, — я ще гарячково сушив собі голову, як повернути додому Поппера, водночас намагаючись вигадати пояснення його відсутності. Я залишив його прив’язаним перед крамницею? Хтось його вкрав? Це була очевидна брехня. Окрім того, що періщив дощ, Поппер був такий старий і так вередував на повідку, що я мусив докласти неабияких зусиль, аби підвести його до гідранта. Він у перукаря? Перукарка Поппера, убога на вигляд бабця на ім’я Сесилія, яка стригла Поппера поза своїм помешканням, завжди повертала його на третю годину. У ветеринара? Окрім того факту, що Поппер не був хворий (а якби він був хворий, хіба я цього не сказав би?), він лікувався в того самого ветеринара, якого Гобі знав ще з часів Велті й Чессі. Офіс доктора Макдермотта був унизу по вулиці. Навіщо мені було водити свого собаку до якогось іншого лікаря?

Я застогнав, підвівся, підійшов до вікна. Знову й знову я відчував себе в замкненому колі. Заходить Гобі — а через годину або дві він неодмінно зайде, — зазирає в усі куточки крамниці: «А де Поппер? Ти його не бачив?» З цього кола справді не було виходу. Ти можеш вимкнути програму, вимкнути комп’ютер, а потім знов увімкнути його, і гра застигне на тому самому місці: «Де Поппер?» Гру закінчено. Немає коду, який би дозволив тобі обминути цей момент.

Подерті простирадла дощу витончилися до мряки, хідники блищали, і вода капала з усіх навісів, і кожен, здавалося, скористався моментом, щоб накинути плащ і вийти на вулицю з собакою. Собаки були всюди, куди я дивився: онде вистрибує вівчарка, онде чорний пудель, псюра-тер’єр, псюра-ретривер, старий французький бульдог і двійко самовдоволених такс із манірно задертими мордами переходять вулицю. Схвильований, я повернувся до свого стільця, сів, узяв каталог продажу «Крістіз» і почав безладно гортати його: жахливі модерністські акварелі, дві тисячі доларів за вікторіанську бронзову скульптуру двох буйволів, які б’ються, абсурд та й годі.

Що я скажу Гобі? Поппер був старий і глухий, й іноді він засинав у якомусь глухому кутку, де не чув, коли його кликали, але незабаром настане його обідній час, і я почую, як Гобі підіймається сходами, шукаючи його за канапою, і в кімнаті Піппи, і в усіх інших місцях, де він міг заховатися. «Попчику! Прокинься, хлопче! Пора обідати!» Чи мені вдати, що я нічого не знаю? Прикинутися, що я також шукаю нашого домашнього пса по всьому будинку? Здивовано пошкребти потилицю? Таємниче зникнення? Бермудський трикутник? З важким серцем я повернувся до ідеї перукарки, коли дзеленькнув дзвіночок на вхідних дверях.

— Я вже хотів залишити його собі.

Поппер — мокрий, але в усьому іншому його пригода негативно на нього не вплинула — напружив лапки, коли Борис поставив його на підлогу, а потім подибуляв до мене, тримаючи голову так, щоб я міг почухати йому підборіддя.

— Він анітрохи не сумував за тобою, — сказав Борис. — Ми провели разом дуже приємний день.

— Що ви робили? — спитав я після тривалої мовчанки, бо не придумав нічого іншого.

— Здебільшого спали. Юрій нас висадив, — він почухав свої потемнілі очі й позіхнув, — і ми добряче подрімали. Ти знаєш, як він любив скручуватися в клубок? Наче хутряна шапка на моїй голові. — Поппер ніколи не спав, поклавши мордочку мені на голову, він полюбляв класти її лише на голову Бориса. — Потім ми прокинулися, я прийняв душ і вивів його на прогулянку — недалеко, він не хотів іти далеко, — я зробив кілька телефонних дзвінків, ми з’їли по сандвічу з беконом і приїхали сюди. Я тебе благаю, ти мені пробач, — імпульсивно промовив він, запустивши пальці у своє сплутане волосся, коли я нічого не відповів. — Я щиро шкодую. І обіцяю тобі, що все знову буде правильно й добре.