Донна Тартт - Щиголь

Це був зворотний бік картини. Репродукцію передньої частини можна знайти де завгодно. Але зворотний бік був прикметним, як відбиток пальця: великі краплі застиглого сургучу, коричневі й червоні; мішанина європейських етикеток (римські цифри, павутина пір’їстих підписів), складалося враження, що це велика валіза з наліпками або стародавній міжнародний договір. Розкришені шари жовтого й коричневого були покладені майже з натуральною опуклістю, як опале листя.

Він поклав телефон назад у кишеню. Ми довго сиділи мовчки. Потім Борис поліз по сигарету.

— Тепер ти мені віриш? — запитав він, випустивши струмінь диму з куточка рота.

Моя голова стала розпадатися на атоми, дія дози стала помалу розсмоктуватись, і на її місце напливали страх і тривога, немов чорне повітря перед грозою. Протягом тривалої й похмурої миті ми дивились один на одного: на високій хімічній частоті, самота до самоти, наче двоє тібетських ченців на вершині гори.

Потім я мовчки підвівся й надяг пальто. Борис також підхопився на ноги.

— Стривай, — сказав він, коли я проштовхнувся плечем повз нього. — Поттере, не гнівайся. Я ж сказав, що поверну тобі борг, і я сказав це серйозно. Поттере! — знову гукнув він, коли я пройшов крізь завісу з намистинок, які стиха забрязкотіли, й вийшов на вулицю в брудне сіре світло світанку. Авеню С була безлюдною, крім самотнього таксі, шофер якого, здавалося, був так само радий побачити мене, як і я — уздріти його машину, і негайно пригальмував біля мене. Перш ніж Борис устиг сказати ще бодай слово, я вже був у машині й від’їхав, залишивши його стояти в пальті біля ряду сміттєвих баків.

Було пів на дев’яту ранку, коли я добувся до сховища. Щелепа мені боліла, бо я часто скреготав зубами, а серце калатало мов несамовите. Бюрократичний світанок: вранішнє пішохідне марево, що дихало погрозою. У чверть на десяту я вже сидів на підлозі своєї кімнати в домі Гобі, й у голові в мене все крутилося розкрученою дзиґою, тремтіло та хиталося з боку в бік. На килимі навколо мене лежали кілька пакетів із крамниці, новісінький намет, бежева перкалева наволочка, яка досі пахла моєю спальнею у Веґасі, бляшанка, наповнена змішаними роксикодонами та морфами, які я давно мав би змити в унітаз, і сплутаний клубок липкої стрічки, яку я протягом двадцятьох хвилин із великою обережністю відклеював за допомогою гострого ножа, пальці в мене тремтіли, я боявся натиснути ножем надто сильно й пошкодити картину, нарешті тремтливими руками я розмотав усю стрічку — і знайшов лише затиснутий між двома картонками та обгорнутий газетою зошит, списаний матеріалами з основ держави та права («Демократія, мультикультурність і ти!»).

Яскрава мультикультурна штовханина. На обкладинці азіатські діти, латиноамериканські діти, афроамериканські діти, індіанські діти, дівчина в мусульманській хустці й білий хлопчик в інвалідному візку усміхалися й підіймали руки до американського прапора. Усередині зошита в монотонно-бадьорому світі законослухняних громадян, де люди різних національностей жили щасливим життям у своїх спільнотах, а дітлахи з убогих районів стояли біля свого житлового проекту з лійками, поливаючи дерево у вазоні з гілками, що ілюстрували різні галузі державного управління, Борис намалював кинджали зі своїм ім’ям на них, троянди й серця, що оточували ініціали Котку, і кілька спостережливих очей, які дивилися в один бік над почасти заповненим контрольним тестом:

Навіщо людині потрібен уряд? Щоб підтримувати ідеологію, карати злочинців і закликати до рівності та братерства серед народів.

Якими є головні обов’язки американського громадянина? Голосувати за Конгрес, поважати мультикультурність, боротися з ворогами держави.

Гобі, на щастя, не було вдома. Пігулки, які я проковтнув, не допомогли, і, прокрутившись дві години в тривожному напівдрімотному стані, виснажений калатанням серця, голосом Бориса, який звучав у моїй свідомості, я примусив себе підвестися, прибрати сміття, накидане в моїй кімнаті, прийняти душ і поголитися. У цьому процесі я порізався, бо через те, що в мене йшла кров носом, верхня губа заніміла, як після заморозки в кріслі дантиста. Потім я зварив собі каву, знайшов у кухні черствий коржик і примусив себе його з’їсти, а вже опівдні спустився до крамниці й відчинив її для торгівлі, перехопивши по дорозі жінку-листоношу в поліетиленовому дощовику (вона подивилася на мене — з червоними очима, порізаною верхньою губою і закривавленою серветкою — дещо перелякано й намагалася триматися подалі), хоч коли вона передавала мені пошту руками в латексних рукавичках, до мене дійшло: Рів тепер може писати Гобі все, що завгодно, може телефонувати в Інтерпол — кого це тепер хвилює.