Донна Тартт - Щиголь

Тиша, яка стояла між нами, здавалася згубною і нищівною.

— Тобі вчора було хоч весело? Мені було дуже весело. Чудова ніч! Щоправда, сьогодні вранці я вже не почувався так добре. Скажи що-небудь! — вихопилося в нього, коли я нічого не відповів. — Мені було дуже зле сьогодні через цю історію.

Поппер почовгав через кімнату до своєї миски з водою. Він спокійно заходився пити. Якийсь час ми не чули нічого, крім його монотонного плямкання та хлюпання води.

— Повір мені, Тео, — сказав Борис, приклавши руку до серця, — я почуваюся жахливо. У мене немає слів, щоб висловити свої почуття… свій сором, — сказав він іще серйознішим тоном, коли я йому нічого не відповів. — І я готовий визнати, що якась частина питає мене: «Навіщо ти порушив усе, Борисе, навіщо розкрив свого великого рота?» Але хіба міг я брехати й приховувати правду? Ти принаймні віддаси мені належне в цьому? — сказав він, збуджено потираючи руки. — Я не боягуз, я все тобі розповів. Я визнав свою провину. Я не хотів, аби ти непокоївся, не знаючи, що сталося. І я обіцяю залагодити цю свою провину, обіцяю тобі.

— Навіщо… — Гобі був заклопотаний унизу з пилососом, але я все одно стишив голос, перейшовши на той самий сердитий шепіт, як тоді, коли Ксандра була внизу на сходах і ми не хотіли, аби вона чула, як ми сваримося. — Навіщо?..

— Про що ти?

— Навіщо, в біса, ти її взяв?

Борис закліпав очима, трохи навіть ображено.

— Тому що у твій дім могла прийти єврейська мафія, ось чому.

— Ні, явно не тому.

Борис зітхнув.

— І все ж таки частково тому. Хіба була вона в безпеці у твоєму домі? Ні! І так само в школі. Тому я взяв свій старий зошит, обгорнув його газетою та обклеїв липкою стрічкою, щоб він мав однакову товщину з картиною…

— Я тебе запитав, навіщо ти її взяв.

— Що я можу на це сказати. Я — злодій.

Поппер досі шумно хлебтав воду. Я роздратовано подумав, чи здогадався Борис поставити йому миску з водою протягом такого приємного для них дня.

— І, — він злегка стенув плечима, — мені хотілося її мати. Атож. А кому не хотілося б?

— Чому хотілося? Заради грошей?

Борис скривив фізіономію.

— Звичайно, ні. Щось подібне продати неможливо. Хоча — мушу визнати — якось я опинився у великій халепі, чотири або п’ять років тому. Я майже її продав за дуже низькою ціною, тобто майже віддав її задарма, аби тільки позбутися. Радий, що я цього не зробив. У мене було сутужно з грошима. Але, — він сильно чхнув і витер собі ніс, — намагатися продати таку річ — це те саме, що самохіть дозволити себе спіймати. Ти ж і сам це знаєш. Користуватися нею як інструментом переговорів — зовсім інше. Вони її беруть в заставу — і відвантажують тобі товар. Ти продаєш товар, повертаєшся з капіталом, віддаєш їм їхню частку, картина знову твоя, гру закінчено. Зрозумів?

Я не сказав нічого й став знову переглядати каталог «Крістіз», який досі лежав розгорнутим на столі.

— Ти знаєш, що кажуть, — його голос звучав сумно й водночас підлесливо, — нагода створює злодія. Хто знає це краще, ніж ти? Я відчинив твою шафку, шукаючи гроші собі на обід, і подумав: «А це що таке?» Мені було неважко забрати твою картину й заховати її. А тоді я заніс свій старий зошит у клас до Котку, він був того самого розміру, тієї самої товщини, та сама стрічка, все однакове. Котку допомогла мені. Я не сказав їй, навіщо мені потрібен такий згорток. Котку не можна було розповідати про такі речі.

— До мене досі не доходить, що ти її вкрав.

— Зрозумій. Я не шукаю для себе виправдань. Я справді її взяв. Але, — він переможно всміхнувся, — хіба я вчинив нечесно? Хіба я тобі набрехав?

— Так, — сказав я після приголомшеної мовчанки. — Так, ти мені набрехав.

— Ти ніколи мене прямо не запитував. Якби запитав, я сказав би.

— Борисе, це лайно собаче. Ти мені набрехав.

— Але тепер я тобі не брешу, — сказав Борис, смиренно озираючись. — Я сподівався, що ти давно вже все зрозумів. Стільки років минуло! Я думав, ти знаєш, що то був я!

Я відійшов далі, до сходів, Попчик поплентався за мною. Гобі вимкнув пилосос, настала дзвінка тиша, і я не хотів, щоб він чув нашу розмову.

— Я ще точно не знаю, — Борис гучно висякався, зазирнув у свою серветку, спохмурнів, — але майже переконаний, що вона десь у Європі. — Він зібгав серветку й запхав її до кишені. — Є невеличкий шанс, що в Генуї. Але я думаю, швидше за все або в Бельгії, або в Німеччині. Можливо, в Голландії. Там із нею торгувати зручніше, бо вона справлятиме більше враження на людей.