Донна Тартт - Щиголь

— Це не надто звужує поле пошуків.

— Послухай-но! Радій, що вона не в Південній Америці! Бо в такому випадку, я гарантую, ти не мав би ані найменшого шансу знову її побачити.

— Ти ж казав, що картина зникла.

— Я нічого не казав, крім того, що мені, можливо, пощастить довідатися, де вона є. Можливо. Це зовсім не значить, що я знаю, як отримати її назад. Я досі не мав ніяких справ із тими людьми.

— Якими людьми?

Борис нічого не відповів, він ковзнув напруженим поглядом по підлозі: залізні статуетки бульдогів, розкидані книжки, багато маленьких килимків.

— А він не сцить на антикваріат? — запитав він, кивнувши на Попчика. — На всі ці чудові меблі?

— Ні.

— А у вашому домі в Лас-Веґасі він усе обісцяв. Весь килим на нижньому поверсі смердів сечею. Мабуть, так було тому, що Ксандра рідко водила його гуляти до того, як з’явилися ми.

— Якими людьми?

— Чого?

— З якими людьми ти досі не мав ніяких справ?

— Це складно. Я тобі поясню, якщо хочеш, — поквапно додав він, — але, я думаю, ми обидва стомились, і час тепер не вельми слушний. Проте я маю намір зробити кілька телефонних дзвінків і повідомлю тебе, що мені пощастить розвідати, гаразд? Повернуся сюди й усе розповім, обіцяю. До речі, що це в тебе? — Він постукав пальцем по своїй верхній губі.

— Ти про що?

— Тут у тебе плямка. Під носом.

— Я порізався під час гоління.

— Он як. — Стоячи там, він здавався невпевненим, так ніби знову збирався накинутися на мене з палкими вибаченнями, але мовчанка, яка повисла між нами, мала відтінок завершення, і він засунув руки до кишень. — О’кей.

— О’кей.

— Ще побачимось.

— Атож.

Так коли він вийшов за двері, а я дивився, як він пірнув під краплі, що скапували з навісу, й пішов геть (його хода стала більш розслабленою і легкою, як тільки він подумав, що вийшов за межі мого зору), я відчув: дуже ймовірно, що я бачу його востаннє.

З огляду на те, як я почувався, — а це було щось подібне до смерті, бо голова мені розламувалася від болю і мене душив такий розпач, що я майже нічого не бачив, — не було сенсу тримати крамницю відчиненою. Тому, хоч сонце визирнуло з-за хмар і люди почали з’являтися на вулиці, я розвернув табличку на дверях на «Зачинено» й поплентався нагору, напівживий від болю, що стугонів за очима, щоб подрімати кілька годин перед обідом. Поппер стривожено потрюхикав слідом за мною.

Ми з Кітсі домовилися зустрітися в помешканні її матері за чверть до восьмої, перш ніж поїхати до Лонгстрітів, але я приїхав трохи раніше, почасти тому, що мені хотілося побути з нею наодинці, перш ніж ми поїдемо вечеряти, а почасти тому, що я мав подарунок для місіс Барбур — рідкісний виставковий каталог, який знайшов у Гобі після розпродажу чийогось майна: «Графіка в добу Рембрандта».

— Ні, ні, — сказала Етта, коли я зайшов до кухні й попросив її постукати у двері місіс Барбур для мене, — вона вже на ногах. Я віднесла їй чай менш як п’ятнадцять хвилин тому.

З’ясувалося, що «бути на ногах» для місіс Барбур означало ходити в піжамі та погризених цуценятами пантофлях, накрившись чимось подібним до оперної накидки.

— О Тео, — сказала вона, і її обличчя відкрилося мені зворушливою, безпорадною негарністю, яка нагадала мені Енді в тих рідкісних ситуаціях, коли він був справді чимось задоволений (наприклад, одержав посилку з 22-міліметровими лінзами «Наґлер» для свого телескопа або випадково відкрив порносайт «Рольових ігор наживо», де грудасті дівчата вимахували мечами й віддавалися лицарям, чаклунам та іншим). — Мій любий, який же ти хороший хлопець!

— Ви не маєте такого каталогу, я сподіваюся?

— Ні, — відповіла вона, гортаючи його в захваті, — і я така тобі вдячна! Ти мені не повіриш, але я бачила цю виставку в Бостоні, коли навчалася в коледжі.

— Чудова, певно, була виставка, — сказав я, сідаючи в крісло.

Я почувався значно краще, як не міг навіть уявити собі годину тому. Хворий через втрату картини, замучений головним болем, з розпачем думаючи про вечерю в Лонгстрітів, про те, як, у біса, я зможу витримати цілий вечір із гарячими крабами й Форрестом, який викладатиме свої погляди на економіку, хоч мені хотілося лише виштовхати з голови свої мізки, — я спробував зателефонувати Кітсі й попрохати її послатися на те, що ми обоє захворіли, тоді ми змогли б уникнути запросин і провести вечір у її помешканні в ліжку. Але — як це часто, на жаль, траплялося, коли Кітсі мала вихідний, — мої дзвінки залишалися без відповіді, мої повідомлення та мейли залишалися без відповіді, мої послання перекидалися на голосову пошту. «Мені треба купити новий телефон, — роздратовано сказала вона, коли я поскаржився на недоступність зв’язку, що траплялося надто часто, — щось із ним не гаразд». Та хоч я не раз умовляв її, коли ми йшли вулицею, зазирнути до крамниці «Еппл» і купити новий телефон, вона завжди знаходила причину відмовитися: надто довга черга, вона надто поспішає, бо їй треба десь бути, немає настрою, хочеться їсти, пити, в туалет, чи не можна це зробити іншим разом?