Донна Тартт - Щиголь

— Якщо вона грала в гольф, то хіба їй не треба принаймні перевдягтися? Не піде ж вона на вечерю до Форрестів у спортивному костюмі? — Я переводив погляд із неї на нього, а коли жоден із них не відповів, сказав: — Я не проти почекати її тут.

Місіс Барбур замислено стисла губи з важким поглядом — і тут я раптом зрозумів. Вона стомилася. Вона не мала найменшого бажання сидіти тут і розважати мене, але була надто чемна, щоб сказати мені це.

— А втім, — сказав я, підводячись на ноги й трохи збентежившись. — Час уже пізній, і я не проти випити коктейль.

Саме тоді в моїй кишені голосно задзеленчав телефон, який мовчав цілий день: надійшло повідомлення. Незграбно — я був такий виснажений, що ледве пам’ятав, де в мене кишеня, — я став навпомацки шукати його. І справді, це була Кітсі, послання якої супроводжувалося купою емоційних значків: Привіт, любчику Запізнююсь на годину! !!! Сподіваюсь я встигаю зупинити тебе! Форрест і Селія відкладуть вечерю, зустрінемося там о дев’ятій, кохаю тебе до безтями! Кітс .

Минуло днів п’ять або шість, а я так і не оговтався від тієї розмови з Борисом — почасти тому, що був заклопотаний із клієнтами, відвідав кілька аукціонів, маєтків, що продавались, а почасти через тяжкі для мене події, у яких я майже щовечора мусив брати участь разом із Кітсі: святкові вечірки, офіційна вечеря, «Пеллеас і Мелізанда» в Метрополітен-опері, підводився з ліжка щоранку о шостій і лягав спати вже після півночі, одного вечора був на ногах до другої ночі, не мав ані хвилини для себе, навіть гірше — не мав ані хвилини, щоб побути наодинці з нею; це зазвичай доводило мене до божевілля, але за тих обставин я перебував у такому пригніченому й розбитому стані, що не мав ані часу, ані сили бодай замислитися про щось.

Цілий тиждень я чекав вівторка, коли Кітсі мала звичай зустрічатися з подругами, — не тому, що не хотів її бачити, а тому, що Гобі також мав намір піти до когось на вечерю, і я мав надію залишитися на самоті з собою, повечеряти якимись залишками з холодильника й лягти спати рано. Та коли вже настав час зачиняти крамницю о сьомій вечора, я мусив іще прийняти покупця. Один декоратор несподівано виявив інтерес до дорогого, немодного олов’яного посуду, який припадав пилюкою на складі ще від часів Велті. Я не дуже тямив в олов’яному посуді й став шукати відповідну статтю в номерах журналу «Антикваріат», коли Борис стрімко піднявся сходами й забарабанив у скляні двері, які я менш ніж п’ять хвилин тому зачинив для покупців. Надворі була справжня злива, і в плащі Бориса годі було впізнати, але його характерний стук у двері я пам’ятав від давніх часів, коли він обминав дім мого батька, заходив у патіо й гримав у двері, щоб я впустив його досередини.

Він пірнув у двері та обтрусився так енергійно, що вода потекла з нього потоками.

— Не хочеш прокататися зі мною до передмістя? — запитав він без вступу.

— Я зайнятий.

— Справді? — запитав він, і в його голосі пролунали і приязнь, і роздратування, й очевидна дитяча образа.

Я обернувся від полиці з книжками.

— І ти не хочеш запитати мене, чому я тебе кличу? Думаю, ти захотів би поїхати.

— Це куди — до передмістя?

— Я хочу поговорити з деякими людьми.

— Поговорити про що?

— Так, — сказав він весело, висякавшись і витерши носа. — Про те саме. Тобі не обов’язково туди їхати, я хотів узяти свого приятеля Толю, але подумав, що з певних причин було б добре, якби ти також захотів бути там. Привіт, Попчику, — сказав він собаці, який приплентався, щоб привітатися. — Я теж радий бачити тебе. Він любить бекон, — сказав він мені, почухавши Попчика за вухами й потершись носом об Попчикову шию. — Ти коли-небудь готуєш бекон для нього? А ще йому подобається хліб, умочений у жир.

— Поговорити з ким? Хто він такий?

Борис відкинув з обличчя волосся.

— Один мій знайомий. Звуть його Горст. Давній друг Міріам. Він також погорів на цій оборудці — чесно кажучи, я не вірю, що він зможе нам допомогти, але Міріам сказала, що не бачить шкоди в тому, щоб поговорити з ним. І я думаю, можливо, вона має в цьому рацію.

Дорогою до передмістя, коли я примостився на задньому сидінні автомобіля, об дах якого краплі дощу молотили з такою силою, що Юрій мусив кричати, аби ми почули його («Що за собача погода!»), Борис спокійно розповів мені про Горста.