Із сусідньої кімнати долинали розмови. Вікна були завішені знятими з ліжок простирадлами, достатньо тонкими, аби пропускати з вулиці розсіяне фіолетове світло. Поки я роззирався, з темряви проступали форми, перетворюючись, ніби вві сні; наприклад, килим, який звисав зі стелі на рибальській жилці ніби з метою розділити залу на дві кімнати, при ближчому розгляді виявився гобеленом, і то вельми непоганим, вісімнадцятого століття або й давнішим, близьким родичем того ам’єнського гобелена, який я бачив на одному аукціоні і який був оцінений у сорок тисяч фунтів. І не всі рамки на стіні виявилися порожніми. У деяких були картини, а в одній — навіть у слабкому освітленні — картина була схожа на витвір пензля Коро [165] Жан-Батіст Каміль Коро (1796–1875) — французький художник.
.
Я хотів підступити до неї ближче, щоб роздивитись уважніше, коли у дверях з’явився чоловік, якому могло бути і тридцять, і п’ятдесят років. Виснажений, худий, із русявим волоссям, зачесаним назад, щоб не падало на обличчя, у панківських джинсах із дірками на колінах і неохайному військовому британському светрі, поверх якого був накинутий піджак, що дуже погано сидів на ньому.
— Привіт, — сказав він, звертаючись до мене тихим британським голосом зі слабким німецьким призвуком, — ви, мабуть, Поттер, — а тоді обернувся до Бориса. — Я радий, що ти заскочив. Залишайтеся в нас, розважимося. Кенді з Ньялом та Ульріка готують обід.
За гобеленом, біля самих моїх ніг, щось заворушилось, і я швидко відступив назад: сповиті люди на підлозі, спальні мішки, запах безпритульності.
— Дякую, залишитись у вас ми не зможемо, — сказав Борис, який узяв кицьку на руки й чухав її за вухами. — Але вина вип’ємо.
Нічого не відповівши, Горст передав Борисові власну склянку, а тоді щось гукнув у наступну кімнату німецькою мовою. Мені він сказав:
— А ви торгуєте, так?
У відблиску телевізора його бляклі, як у чайки, нерухомі очі світилися різким і незмигним світлом.
— Так, — неохоче відповів я, а тоді: — Дуже дякую.
Інша жінка — коротко підстрижена чорнявка, у високих чорних чоботях і такій короткій спідничці, яка дозволяла побачити чорну кицьку, витатуйовану на одному з її білих стегон, — з’явилася з пляшкою та двома склянками: однією для Горста й однією для мене.
— Danke [166] Дякую ( нім .).
, люба, — сказав Горст. А Бориса запитав: — Чи не хочете ви вколотися, джентльмени?
— Не тепер, — сказав Борис, який нахилився вперед, щоб зірвати поцілунок у чорнявої жінки, перш ніж вона пішла. — А проте мені цікаво довідатися, чи не чув ти чогось від Саші?
— Від Саші… — Горст сів на диван і закурив сигарету. У своїх подертих джинсах та військових черевиках він був схожий на обшарпану версію якогось голлівудського актора другого плану з 1940-х років, звичайного собі mitteleuropäischer [167] Центральноєвропейця ( нім .).
, відомого ролями скрипалів із трагічною долею та висококультурних біженців. — Сліди, схоже, ведуть до Ірландії. Це добра новина, якщо тебе цікавить моя думка.
— Звучить не надто схоже на правду.
— Мені теж так здається, але я розмовляв із людьми, й інформація нібито перевірена. — Він говорив із характерною для наркоманів аритмічністю, не до ладу, але не плутаючись. — Незабаром ми довідаємося більше, я сподіваюся.
— Це друзі Ньяла?
— Ні. Ньял каже, що ніколи про них не чув. Але це тільки початок.
Вино було препаскудне: шираз із супермаркету. Я не хотів перебувати поблизу тіл, які лежали на підлозі, а тому перейшов до малого столика і став роздивлятися виставлені на ньому зліпки: чоловічий торс; задрапована Венера, яка схилилася на скелю; нога в сандалі. При тьмяному світлі здавалося, що це звичайні гіпсові зліпки, які можна купити в «Перл-Пейнті» — студійні моделі для студентських ескізів, — та коли я провів пальцем по нозі, то відчув пругкість мармуру, шовкову й гладеньку.
— Чому вони подалися з цим до Ірландії? — роздратовано запитав Борис. — Який там ринок збуту? Я думав, що речі вивозять звідти, а не везуть туди.
— Так, але Саша думає, він скористався з картини, щоб заплатити борг.
— То він має там якісь зв’язки?
— Очевидно.
— Мені важко в це повірити.
— У те, що він має зв’язки?
— Ні, в те, що він має там борг. Враження таке, що цей суб’єкт ще півроку тому ковпаки з коліс крав.
Горст слабко стенув плечима: сонні очі, зморщений лоб.
— Хто знає? Я не певен, що це правда, але не хочу покладатися на щастя. Чи дав би я собі відтяти руку за це? — сказав він, ліниво струшуючи попіл на підлогу. — Ні.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу