— Це дуже сумна історія. Сам він німець. Цікавий хлопець, дуже розумний і чутливий. Родина в нього також поважна… він розповідав мені одного разу про неї, але я все забув. Його дід був частково американцем і залишив йому певну суму грошей, та коли його мати одружилася вдруге з… — тут він назвав прізвище всесвітньовідомого промислового магната, позначене давнім і темним нацистським відлунням, — то йшлося вже про мільйони. Тобто можеш собі уявити, скільки грошей мають ці люди. Вони в них купаються. В них тих грошей хоч сракою їж.
— Атож, це сумна історія, згоден.
— За таких обставин Горст не міг не стати поганим нариком. Ти мене знаєш, — філософське знизування плечима, — я нікого не засуджую й не звинувачую. Роби що знаєш, мені байдуже! Але Горст — це дуже сумний випадок. Він закохався в дівчину, яка ширялась і яка залучила до наркоти і його. Вона навчила його всіх способів отримувати кайф, а коли гроші в нього закінчилися, покинула його. Родина Горста відмовилася від нього багато років тому. А він досі не може викинути з серця цю жахливу гнилу дівчину. Я кажу «дівчину» — а їй уже не менш як сорок років. Її звуть Ульріка. Щоразу коли Горст добуває трохи грошей, вона повертається до нього на короткий час. А потім знову йде геть.
— А як він пов’язаний із нашою справою?
— Ту оборудку організував приятель Горста, Саша. Я зустрівся з тим суб’єктом, він здався мені нормальним — а що я міг про нього знати? Горст сказав мені, що він ніколи не працював із Сашиною людиною особисто, але я поспішав і не став глибоко закопуватися в його біографію, як мусив би, і… — він підкинув обидві руки, — пуф! Міріам була права — вона завжди права, — я мусив би її послухати.
Вода струменіла вниз по вікнах потоками важкої ртуті, запечатавши нас у машині, вогники миготіли навколо нас і плавилися в гуркоті, який нагадав мені ті часи, коли ми з Борисом сиділи на задньому сидінні «лексуса» в Лас-Веґасі, а мій тато проганяв машину крізь мийку.
— Горст зазвичай вельми вимогливо ставився до тих, із ким мав справи, тому я подумав, що все буде о’кей. Але він завжди дуже стриманий, знаєш? «Справа незвична, — сказав він. — Нестандартна». Але що це, зрештою, мало означати? Я приїхав туди й побачив, що ті люди божевільні. Я маю на увазі, психи довбані — стріляють по курчатах! А в такій ситуації, яка в нас була, треба, щоб панували спокій і тиша. Таке враження, що вони телевізора передивились. Там типу й навчилися, як їм діяти. А нормально в такій ситуації кожен має бути надзвичайно чемним, уникати будь-якого шуму. Міріам сказала — і вона мала рацію — про зброю взагалі забудь. Що за божевілля тримати курчат у Маямі? Там же всюди джакузі, тенісні корти — ти мене розумієш. Хто в такому місці триматиме курчат? Хто захоче, щоб сусід телефонував у поліцію й скаржився, що на сусідньому подвір’ї кудкудакають кури? Але на той час, — він стенув плечима, — я був уже там. Я був у центрі справи. Я переконував себе не хвилюватися занадто, але з’ясувалося, що хвилюватися я мав усі підстави.
— Що сталося?
— Я, по суті, не знаю. Я одержав половину товарів, що їх мені обіцяли — решту пообіцяли надіслати через тиждень. Так буває. Але потім їх заарештували, і я не одержав ані другої половини, ані картини. І Горст хотів би її знайти, адже він не отримав очікуваних грошей. У будь-якому разі, я сподіваюся, що він має тепер більше інформації, ніж тоді, коли ми розмовляли востаннє.
XVI
Юрій висадив нас на Шістдесятих, неподалік будинку Барбурів.
— Тут він мешкає? — запитав я, обтрушуючи дощ із парасольки Гобі.
Ми стояли перед одним із великих вапнякових таунгаусів одразу за П’ятою вулицею — чорні залізні двері, дверні кільця у формі лев’ячих голів.
— Так, це дім його батька — інші члени його родини намагаються виселити його звідси через суд, але поки що їм це не вдалося.
Продзижчав домофон, і ми на ліфті піднялися на третій поверх. Мій ніс уловлював запах ладану, травички, соусу для спагеті, що готувався десь поблизу. Довготелеса білява жінка з коротким волоссям і млявим обличчям із маленькими очима, як у верблюда, відчинила нам двері. Вона була вдягнена в стилі старомодного вуличного безпритульника або хлопчика, який розносить пошту: картаті штани, черевики до кісточок, брудна тепла сорочка, підтяжки. На кінчику її носа висіли окуляри в дротяній оправі, схожі на окуляри Бенджаміна Франкліна.
Без жодного слова вона відчинила нам двері й пішла геть, залишивши нас самих у тьмяній брудній вітальні завбільшки з бальну залу, схожу на занедбані великосвітські декорації з якогось фільму Фреда Астера: висока стеля, напівобсипаний тиньк, рояль, почорніла люстра (половина кришталевих підвісок або втрачені, або поламані), широкі голлівудські сходи, всипані недопалками сигарет. Десь на задньому плані тихенько гуділи суфійські співи: «Алла-гу, Алла-гу, Алла-гу Гак. Алла-гу, Алла-гу, Алла-гу Гак». Хтось намалював вуглиною на стіні ряд голих людей у натуральний розмір, що підіймаються сходами, наче персонажі кінофільму, і було тут дуже мало меблів, крім зачуханого дивана та кількох стільців і столів, начебто підібраних на вуличних звалищах. На стінах висіли порожні рами для картин, череп барана. Мультфільм у телевізорі блимав та іскрився з епілептичним натиском, на мерехтливі геометричні візерунки наповзали літери та кадри з репортажів про автоперегони. Крім телевізора та дверей, за якими зникла білявка, єдине світло було тут від лампи, яка відкидала круг білого світла на розплавлені свічки, на комп’ютерні кабелі, на порожні пляшки з-під пива, на балончики з бутаном, на олійні пастелі в коробках і окремими циліндриками, на купи каталогів, на книжки німецькою та англійською мовами включно з «Розпачем» Набокова та Гайдеггеровим «Буття і час» із відірваною палітуркою, на альбоми для ескізів та книги про мистецтво, на попільнички та спалену фольгу й на брудну подушку, на якій спала сіра смугаста кицька. Над дверима, наче трофей із якогось мисливського будиночка Шварцвальду, стриміли оленячі роги, відкидаючи викривлені тіні, які відбивалися на стелі з недоброю нордичною казковістю.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу