Донна Тартт - Щиголь

Мені не слід було нюхати кокаїн — я це розумів, уже нюхаючи його; я без нього вже наковтався наркотиків, щелепи мені стиснуло, й небезпека повної відключки наповзала на мене, збриживши поверхню шибок у вікнах.

— Хай там як, — говорив Борис (говорив він дуже швидко, тупцяючи ногою під столом), — а я думав про те, як би повернути її назад. Думав, думав, думав! Звичайно, скористатися нею я більше не можу. Я надто сильно на ній обсмалився. Звичайно, — він неспокійно засовався на стільці, — я не тому приходив до тебе, якщо мислити точно. Хоч почасти попросити в тебе пробачення я, звичайно, хотів. Сказати тобі: «Пробач мені» — власним голосом. Бо, чесно кажучи, я почуваюся винним перед тобою. Але почасти також я хотів заспокоїти тебе, сказати, щоб ти не хвилювався, читаючи всю ту фігню в газетах, бо, можливо, ти думаєш — я, власне, не знаю, що саме ти думаєш. Але мені не хотілося думати, що до тебе все це доходить і тебе опановує страх, бо ти не знаєш точно, що саме відбувається. І боїшся, щоб цей слід не привів їх до тебе. Це мені неабияк псувало настрій. І саме тому я хотів поговорити з тобою. Повідомити, що я усунув тебе з цієї історії — ніхто не знав про наші близькі взаємини. А крім того, сказати тобі, що я справді хочу її повернути. Докладаю для цього дуже великих зусиль. Адже, — він підніс три пальці до лоба, — я збив собі завдяки їй справжній статок, я тепер хочу, щоб вона повернулася до тебе, щоб ти тримав її у своїй стінній шафі чи де там, міг дістати її звідти й помилуватися нею, як колись. Бо я знаю, як ти її любив. Я й сам її зрештою полюбив.

Я витріщився на нього. Короткий спалах наркотику частково осяяв мені те, що він говорив.

— Борисе, про що ти говориш?

— Ти знаєш.

— Ні, не знаю.

— Не примушуй мене казати це вголос.

— Борисе…

— Я намагався сказати тобі. Я просив тебе не від’їздити. Я віддав би її тобі, якби ти зачекав бодай один день.

Завіса з намистинок досі метлялась і цокотіла на протязі. Жилаві скляні коливання. Я дивився на нього, і мене охоплювало темне прозоре відчуття того, як одне марення наповзає на інше. Дзенькіт срібних ложок і виделок жаркого полудня в ресторані у Трайбеці, Лусіус Рів посміхається мені через стіл.

— Ні, — сказав я, відсуваючись назад на своєму стільці, зрошений холодним потом, затуливши обличчя долонями. — Ні.

— А ти думав, її взяв твій батько? Я трохи втішав себе думкою, що ти так подумав. Бо він і так уже був у глибокій дупі. І так уже крав у тебе.

Я відсунув долоні вниз по обличчю й дивився на нього, неспроможний говорити.

— Я її підмінив. Так. То був я. Я думав, ти знаєш. Ну пробач, мені дуже шкода, — сказав він, а я тим часом сидів і дивився на нього з роззявленим ротом. — Я тримав її в школі, у себе в шафці. Хотів пожартувати. Хоча, — він слабко всміхнувся, — може, не тільки пожартувати. Але послухай мене. — Він постукав долонею по столу, щоб привернути мою увагу. — Присягаюся, я не хотів привласнити її. Такого плану в мене не було. Хіба міг я знати, що таке станеться з твоїм батьком? Якби ти залишився ще бодай на одну ніч, — він викинув руки вгору, — я її повернув би тобі, присягаюсь, я її повернув би. Але я не зміг умовити тебе залишитися. Ти мусив їхати! Негайно, в цю ж таки хвилину! Ні, я їду, Борисе, їду! Не можу зачекати навіть до ранку! Я мушу їхати, мушу їхати, цієї ж таки секунди! А я боявся сказати тобі, що вчинив.

Я витріщив на нього очі. У горлі мені геть пересохло, а серце закалатало так швидко, що я міг думати лише про те, щоб сидіти дуже тихо й сподіватися, що його ритм уповільниться.

— Тепер ти розлютився, — сказав Борис смиренним голосом. — Ти готовий убити мене.

— Ти що намагаєшся мені сказати?

— Я…

— Що ти мав на увазі оцим підмінив її?

— Послухай, — сказав він, нервово озираючись навколо. — Пробач мені. Я знав, що це погана думка — нюхати наркоту разом. Я знав, що це може скінчитися катастрофою. Але, — він нахилився вперед і поклав руки на стіл, — я почував себе через це препогано, повір. Хіба я прийшов би до тебе, якби мене не мучили докори сумління? Хіба вигукнув би твоє ім’я на вулиці? А коли я кажу, що хочу повернути тобі свій борг, я це кажу цілком серйозно. Я хочу тобі його повернути. Бо ця картина допомогла мені збити статок, вона зробила мене…

— Що ж тоді лежить загорнуте в сховищі у передмісті, де я його поклав?

— Що? — вигукнув він, піднявши брови, й відсунувся назад на своєму стільці, а тоді подивився на мене, задерши підборіддя. — Ти жартуєш зі мною? Стільки минуло часу, а ти жодного разу?..