Донна Тартт - Щиголь

А потім: я сподівався, що дедалі сильніший суспільний ураган, який підхопив мене, наче хисткий човник, після шлюбу вгамується, бо я хотів лише повернутися до безтурботних літніх днів, коли Кітсі належала тільки мені: ми лише вдвох обідали, лише вдвох дивилися кіно, лежачи в ліжку. Постійні запросини та зібрання виснажували мене: миготлива водоверть її друзів, велелюдні вечори та лихоманкові вікенди, які я переживав із заплющеними очима, напружуючись із останніх сил: Лінсі, ні, Лоллі, пробачте… а це хто? Фріда? Привіт, Фрідо… Трев? Трав? Приємно познайомитися з вами! Я чемно стояв біля їхніх старовинних сільських столів, напиваючись до безпам’яті, поки вони базікали про свої заміські будинки, про свої фірми, вибір шкіл і спортивні тренування, атож, відлучили його від грудей без проблем, але довелося внести великі зміни в денне спання, наш найстарший цього року піде до ясел, і які ж чудові кольори восени в Коннектикуті, звичайно, ми щороку їздимо туди з дівчатами, але ти ж знаєш про наші мандрівки з хлопцями двічі на рік до Вайла, а також на Карибські острови, а торік ми їздили до Шотландії, де ловили рибу на мушку, й ми натрапили на чудове поле для гри в гольф — але ж, Тео, пробач, я знаю, що ти не граєш у гольф, не їздиш на лижах, не ходиш під вітрилом, так?

— Боюся, що справді так.

І таким груповим було в них мислення (зрозумілі тільки їм жарти й розваги, усі юрмилися навколо відео з канікул на чиємусь айфоні), що важко було уявити собі, як хтось із них пішов сам у кіно або обідає на самоті в барі; іноді дружнє відчуття такої комітетної єдності, а надто серед чоловіків, створювало в мене слабке враження того, що мене запросили на співбесіду з метою взяти на роботу. А вагітні жінки! «О, Тео! Хіба ж воно не чарівне?» — вигукнула Кітсі, несподівано тицьнувши мені в руки щойно народжене немовля своєї подруги, а я з жахом відсахнувся від нього, наче від запаленого сірника.

— О, знаєш, іноді нам, мужикам, треба до цього звикнути, — поблажливо сказав Рейс Ґольдфарб, побачивши мій дискомфорт і підвищивши голос, щоб перекричати скавуління й вовтузіння немовлят у тому куточку кімнати, який охороняли няньки. — Але повір мені, Тео, коли ти вперше береш свого малюка на руки, — сказав він, поплескавши по животу свою вагітну дружину, — твоє серце трохи надривається. Бо що сталося зі мною, коли я вперше побачив свого маленького Блейна… — личко вимазане чимось липким, незграбно вовтузиться йому біля ніг, — і заглянув у його глибокі сині оченята? Оченята, які можуть бути лише в немовлят? Я весь змінився. Я поринув у любов. Так, ніби йому сказав: еге, малий друзяко, та ти сюди прийшов, щоб усього мене навчити! І повір мені, перша його усмішка — я весь розтанув, як то буває з нами всіма. Правда ж, Лорен?

— Авжеж, — чемно відповів я, вийшовши на кухню і щедро плеснувши собі горілки.

Мого батька також дико нудило в оточенні вагітних жінок (одного разу його навіть звільнили зі служби за одне з зауважень на їхню адресу, гострі жарти про «свиноматок» не були популярними в його офісі), і, далекий від того, щоб розтанути від дитячої усмішки, він узагалі не міг терпіти ані малюків, ані немовлят, а тим більше сцени батьківської любові, коли жінки з тупими усмішками погладжували свої животи, а мужики пригортали до грудей своїх малюків, — він тоді виходив покурити або забивався в якийсь темний закуток, коли мусив бути присутнім на якомусь шкільному заході або дитячій вечірці. Мабуть, я успадкував від нього, а може, й від дідуся Декера цю огиду до необхідності розмноження, яка шумувала в моїй крові. Вона здавалася вродженою, вбудованою, генетичною.

Проспати ніч до ранку. Яке блаженство! Ні, дякую, Гобі, я вже їв, думаю, я зараз заляжу до ліжка зі своєю книжкою. Про що тільки не говорили ті люди, навіть чоловіки! На одну думку про вечір, проведений у Ґольдфарбів, мені хотілося так обдовбатися, щоб не підвестися з ліжка.

Коли я дійшов до Астор-плейс — гуркотіли африканські барабани, сварилися пияки, дим валував від вуличних продавців, — я відчув, як настрій мені поліпшується. Моє терпіння скінчилось — яка втішна думка! Ковтатиму лиш одну або дві пігулки на тиждень, щоб пережити найтяжчі хвилини примусового спілкування, і лише тоді, коли я справді їх потребуватиму. Щоб замінити наркотики, я став забагато пити, і це подіяло на мене не надто добре; ковтаючи опіати, я розслаблявся, ставав толерантним, був спроможний на все, міг годинами терпіти нестерпні ситуації, вислуховуючи настогидлу або цілком безглузду нісенітницю, не пориваючись вийти назовні й пустити собі кулю в лоб.