Донна Тартт - Щиголь

І, як на зло, така ситуація вселяла мені ще більшу охоту мати картину у себе в руках, дивитися на неї, коли мені захочеться. Хоч я знав, що це неможливо, але я про це думав. У кожному помешканні, яке ми з Кітсі оглядали, я шукав потенційні місця схованки: високі полиці в буфетах, штучні каміни, широкі бантини, до яких можна було дістатися лише по дуже високій драбині, дошки підлоги, які легко можна було підняти. Уночі я лежав, дивлячись у темряву і мріючи про спеціально збудований вогнетривкий сейф, де я міг би зберігати свою картину замкненою в безпеці, або — ще абсурдніше — про потаємну комірку Синьої Бороди з контрольованим кліматом і замком із потаємною комбінацією.

Моє, моє. Страх, сотворіння собі ідола, охорона його. Захват і жах фетишиста. Цілком усвідомлюючи свій безум, я завантажив фотографії своєї картини в комп’ютер і телефон, щоб мати можливість на самоті милуватися її образом, клаптем сімнадцятого століття, стиснутим у крапки й пікселі, але чим чистішим було забарвлення, чим багатшим відчуття імпасто [156] Накладені густим шаром фарби. , тим більше я прагнув побачити саму річ, незамінний, розкішний, омитий світлом об’єкт.

Захищене від пилюки оточення. Безпека протягом двадцяти чотирьох годин. Хоч я намагався не думати про того австрійця, який двадцять років тримав жінку замкненою в підвалі, на лихо, це була саме та метафора, яка пасувала мені. А що, як я помру? Якщо потраплю під автобус? Чи не приймуть мій недоречний згорток за сміття й не вкинуть його в сміттєспалювач? Я три або чотири рази анонімно телефонував до свого сховища, аби переконатися в тому, що вже знав, ретельно дослідивши їхній сайт: вони зберігали температуру й вологість у межах, прийнятних для зберігання творів мистецтва. Іноді, коли я прокидався від сну, вся ця історія здавалася мені сновидінням, хоч потім я пригадував, що вона — безперечна реальність.

Та було годі навіть думати про те, щоб туди піти, адже Рів чатував, як кіт, коли я прослизну повз нього. Я мусив туди не потикатися. На лихо, через три місяці треба було платити черговий внесок за оренду комірки; і я не бачив найменшої можливості, щоб піти туди й заплатити особисто. Мені залишалося тільки попрохати Гришу або когось із хлопців піти туди і внести за мене гроші готівкою; я знав, що вони виконають моє прохання й не ставитимуть зайвих запитань. Але потім сталася друга нещаслива для мене подія: буквально за кілька днів до того, як я збирався попросити його про послугу, Гриша приголомшив мене несподіваною розмовою: я сидів сам у крамниці й підраховував недільний виторг, коли він прослизнув до мене, багатозначно похитав головою і сказав:

— Мажоре, мені треба поговорити з тобою.

— Говори.

— Ти маєш когось на хвості?

— Чого, чого?

Гришин їдиш і російська мова зі стічної канави, пропущені крізь м’ясорубку бруклінського діалекту й сленгу пісенного репу, утворювали таку суміш, що іноді я нічого не розумів, коли він звертався до мене.

Гриша голосно чмихнув.

— Я не певен, що ти правильно мене зрозумів, друже. Я запитав тебе, чи ти не вляпався в якусь історію. З законом?

— Стривай-но, — сказав я (я саме був посередині високого стовпчика цифр) і підняв голову від калькулятора. — Про що ти говориш?

— Тебе, брате, ні в чому не звинувачують? Мені це потрібно знати.

— Навіщо? Що сталося?

— Люди тут валандаються навколо твоєї крамниці, не відриваючи очей. Ти знаєш, про що йдеться?

— Ти про кого? — Я визирнув у вікно. — Коли це було?

— Я саме й хочу тебе запитати. Тепер я боюся їхати в Боро-парк, де ми домовилися зустрітися з моїм братом у перших Генкою, у нас накльовується там деякий бізнес, — але тепер я боюся, щоб ці хлопці не приклеїлися до мене.

— Приклеїлися до тебе? — здивовано запитав я.

Гриша стенув плечима.

— Я вже бачив їх чотири або п’ять разів. Учора, вийшовши з моєї вантажівки, я побачив, як один із них стовбичить попереду, але потім він перейшов через вулицю. Старий, у джинсах, одягнений дуже недбало. Генка нічого про це не знає, але він злякався, бо, я ж тобі вже сказав, ми хочемо провернути одну справу, і він попросив мене розпитати тебе, чи тобі щось про це відомо. Нічого не каже, лише стовбичить і чекає. Я подумав, може, це пов’язане з тим, що ти маєш стосунки зі Шварциком, — обережно припустив він.

— Ні.

Шварциком він називав Джерома, з яким я не бачився вже кілька місяців.

— Тоді це щось інше. Мені не хотілося б тобі говорити, але, схоже, поліція принюхується. Майк також це помітив. Він думав, його переслідують за несплату аліментів. Але той тип лише стовбичить поблизу й нічого не робить.