Донна Тартт - Щиголь

Але потім одна за одною сталися дві тривожні події. Я піднявся нагору, щоб запитати Гобі, чи не хоче він піти зі мною на ланч.

— Звичайно, хочу, зачекай, — сказав він.

Він стояв біля буфета, перебираючи свою пошту, зсунувши окуляри на кінчик носа.

— Гм… — сказав він, перевернувши конверт, щоб подивитись адресу.

Розпечатав його й подивився на картку, тримаючи її на відстані простягнутої руки, щоб прочитати текст поверх окулярів, потім підніс ближче до очей.

— Поглянь-но, — сказав він і подав мені картку. — Про що це?

На картці добре мені знайомим почерком Ріва були написані лише два речення: ніякого заголовка, ніякого підпису.

Навіщо ця нерозумна затримка? Чи не можемо ми просунутися вперед на тих умовах, які я запропонував вашому юному партнерові, бо ця патова ситуація не вигідна як йому, так і вам?

— О Боже, — сказав я, поклавши картку на стіл і подивившись убік. — Та що ж це таке?

— Про що ти?

— Це він. Той, із подвійним комодом.

— А, він, — повторив Гобі. Він поправив окуляри й спокійно подивився на мене. — Він зняв гроші з твого чека?

Я розчесав пальцями волосся.

— Ні, не зняв.

— Про яку пропозицію він говорить?

— Розумієш, — я підійшов до крана, щоб наповнити склянку водою, давній трюк мого батька, коли він потребував хвилину, аби опанувати себе, — я не хотів тебе турбувати, але цей хлоп завдав мені великого клопоту. Я почав викидати його листи, не відкриваючи їх. Якщо ти одержиш від нього ще один, я тобі раджу відразу вкинути його в смітник.

— Чого він хоче?

— Ну, розумієш, — кран зашумів, і я підставив під нього склянку, — розумієш. — Я обернувся, витер лоба. — Цілковита нісенітниця. Я вже тобі казав, що виписав йому чек на ту річ, яку йому продав. На більшу суму, аніж він заплатив за комод.

— То в чому ж проблема?

— На жаль, — я випив ковток води, — у нього щось інше на думці. Він думає, ми тут улаштували справжній підпільний конвеєр з продажу меблів, і хоче, щоб ми ділилися з ним прибутками. Замість зняти гроші з мого чека він знайшов літню жінку, улещує її по двадцять чотири години на добу, і він хоче, щоб ми використали її квартиру на…

Брови Гобі підскочили вгору.

— Підсадку?

— Атож, — підтвердив я, радий, що це сказав він, а не я. «Підсадкою» називали шахрайство, коли меблі фальшивого або дешевого антикваріату розміщували в приватних будинках — часто там, де жили літні люди, — щоб потім продати їх стерв’ятникам, які юрмляться біля смертного ложа, любителям легкої наживи, які так мріють пограбувати стареньку, котра конає біля кисневої подушки, що не розуміють: вони дозволяють пограбувати самих себе. — Коли я запропонував повернути його гроші, він звернувся до мене з такою контрпропозицією. Ми постачаємо меблі. Прибуток ділимо навпіл. Він приліпився до мене відтоді.

Гобі зблід.

— Але це ж абсурд.

— Так, — погодився я, заплющивши очі й ущипнувши себе за ніс. — Але він дуже наполягає. Тому я й раджу тобі…

— Хто ця жінка?

— Можливо, якась стара родичка абощо.

— Як її звуть?

Я притиснув склянку до скроні.

— Не знаю.

— Вона живе тут? У місті?

— Мабуть, що тут. — Мене не вельми влаштовувала ця лінія розпитувань. — Але хай там як, а ти викинь цього листа в сміття. Пробач, що я не сказав тобі цього раніше, але я справді не хотів турбувати тебе. Він стомиться від своїх спроб, якщо ми не будемо звертати увагу.

Гобі подивився на картку, потім на мене.

— Я її збережу. Ні, — різко заперечив він, коли я спробував урвати його, — цього більш ніж вистачить, щоб піти до поліції, якщо в нас виникне така потреба. Я більше не турбуюся за комод — ні, ні, — сказав він, піднявши руку, щоб мене зупинити, — це в нього не пройде, ти спробував залагодити свою помилку, а він хоче штовхнути тебе на кримінальний шлях. Чи давно це триває?

— Я не знаю. Думаю, місяців два, — сказав я, коли побачив, що він не відриває від мене погляду.

— Рів. — Він подивився на картку, зсунувши брови. — Я запитаю в Мойри. — Мойра було ім’я місіс Дефріз. — Ти мені скажеш, якщо він знову напише.

— Звичайно.

Я навіть подумати не міг, що сталося б, якби місіс Дефріз була знайома з Лусіусом Рівом або знала про нього, але, на щастя, я більше нічого не чув на цю тему. Мені дуже пощастило, що лист до Гобі був таким неясним. Але погроза, що причаїлася за ним, була очевидною. Було дурним припускати, що Рів виконає свою погрозу й звернеться до закону, бо — я нагадував собі про це знову й знову — його єдиним шансом здобути картину для себе було дозволити, щоб я забрав її зі своєї схованки.