Донна Тартт - Щиголь

— Як довго це триває?

— А хто його зна. Не менш як місяць. Майк каже, що довше.

— Коли побачиш його наступного разу, то покажеш мені?

— Він може бути приватним шукачем.

— Чому ти так думаєш?

— Бо чимось схожий на колишнього копа. Так думає Майк, а вони, ірландці, багато чого знають про копів. Майк каже, він уже немолодий, як ото полісмен у відставці.

— Ясно, — сказав я, згадавши про кремезного суб’єкта, якого побачив зі свого вікна.

Я бачив його (чи когось на нього схожого) чотири або п’ять разів поспіль, він стовбичив поблизу протягом робочого часу — завжди тоді, коли я розмовляв із Гобі або з покупцем і не міг вийти й розібратися з ним, — хоч він був геть непримітний на вигляд, у куртці з каптуром, у важких черевиках зі шнурками, я міг і помилитися. Одного разу (і тоді я налякався до смерті) я побачив схожого на нього чоловіка, що стовбичив біля будинку Барбурів, та коли я придивився краще, то зрозумів, що помилився.

— Він уже давненько тут блукає. — Гриша помовчав. — Та, можливо, я б тобі нічого й не казав, може, це нічого не означає, але вчора…

— Що там вчора? Говори, говори… — сказав я, коли він потер потилицю й винувато подивився кудись убік.

— Ще один мужик. Інакший. Я бачив, як раніше він стовбичив біля крамниці. Зовні. Але вчора він увійшов досередини й запитав про тебе, назвавши тебе на ім’я. І мені дуже не сподобався його вигляд.

Я рвучко випростався на своєму стільці. Я давно чекав тієї хвилини, коли Рівові спаде на думку прийти до мене власною персоною.

— Я з ним не говорив. Я був зовні, — він кивнув головою на двері, — он там. Вантажив машину. Але я побачив, як він увійшов до крамниці. Мужик досить прикметний, на якого не можна не звернути увагу. Пристойно вдягнений, але не схожий на клієнта. Ти саме обідав, а Майк був сам-один у крамниці — мужик заходить і питає, ви Теодор Декер? Його немає, відповідає йому Майк. А де він? Він поставив безліч запитань про тебе, чи ти тут працюєш, чи ти тут живеш, як давно, де ти є, чого він тільки не запитав.

— А де був Гобі?

— Йому був не потрібен Гобі. Йому був потрібен ти. Потім, — він прокреслив пальцем лінію на стільниці, — він вийшов. Обійшов навколо крамниці. Роззирнувся довкола. Я бачив його звідти, з протилежного боку вулиці, де я був. Його поведінка здалася мені дивною. Але Майк нічого не згадав про його візит до тебе, можливо, сказав він, вони мають якісь особисті рахунки, ліпше нам не втручатись; але я також бачив того чоловіка й подумав, що буде ліпше тобі сказати. Бо гусак завжди впізнає гусака, ти розумієш, що я хочу тобі сказати?

— Яким він був? — запитав я, а коли Гриша нічого не відповів, то уточнив своє запитання: — Чоловік літній? Кремезний? Сиве волосся?

Гриша сердито пирхнув.

— Ні, ні, ні! — Він рішуче похитав головою. — То був далеко не дід.

— На кого ж він був схожий?

— Він був схожий на чоловіка, з яким не варто встрявати в бійку, ось на кого він був схожий.

Запала мовчанка. Гриша закурив свій «кул» і запропонував сигарету мені.

— То що мені робити, мажоре?

— Тобто?

— Чи варто нам із Генкою тривожитися?

— Не думаю, — трохи незграбно вдаривши його по розкритій долоні, яку він мені підставив. — Гаразд, але ти зробиш мені одну послугу? Можеш прийти й повідомити мене, коли знову побачиш когось із цих двох?

— Нема питань. — Він подивився на мене критичним поглядом. — Ти переконаний, що мені з Генкою нема чого боятися?

— Пробач, але я ж не знаю, що ви там надумали робити, так же?

Гриша дістав із кишені брудну хусточку й витер нею свій сизий ніс.

— Мені не подобається така відповідь від тебе.

— Хай там як, але будь обережний. Про всяк випадок.

— Я пораджу тобі те саме, мажоре.

Я збрехав Кітсі, ніяких справ у мене не було. Біля «Барніз» ми на прощання поцілувались, і вона пішла назад до «Тіффані» подивитися на кришталь — ми з нею навіть не дійшли до кришталю, — а я поквапився на Шосту лінію. Але замість приєднатися до потоку покупців, які спускалися сходами до станції, я відчув себе таким спустошеним, стривоженим, таким розгубленим, стомленим і хворим, що натомість зупинився й зазирнув у брудне вікно бару «Підземка», якраз навпроти завантажувального майданчика «Блумінгдейла». Час ніби закрутився в петлю з фільму «Загублений вікенд», й бар залишився незмінним від запійних днів мого батька. Зовні: неон із фільму в стилі нуар. Усередині: ті самі брудно-червоні стіни, липкі столи, розбиті плити підлоги, сильний сморід дезінфекційного засобу «Клорокс», згорблений бармен із перекинутою ганчіркою через плече наливає випити самотньому клієнтові з червоними очима біля стійки. Я пригадав, як ми з мамою одного разу загубили тата в «Блумінгдейлі» і як — у таємничий для мене в той час спосіб — вона впевнено вийшла з крамниці, перейшла через вулицю і знайшла його тут, де татусь накачувався чарками по чотири долари за штуку в компанії з хрипким старим далекобійником і дідом у бандані, що здавався бездомним. Я чекав у дверях, задихаючись від запаху прокислого пива й зачарований теплою таємничою темрявою, яка панувала в закладі, поблискуванням музичного автомата, як у «Сутінковій зоні», і блиманням грального автомата «Мисливець на оленів» у глибині.