Донна Тартт - Щиголь

Але я не телефонував Джеромові дуже давно, і, коли пірнув у дверний портал крамниці, в якій продавали ковзани, щоб зателефонувати йому, мій дзвінок відразу пішов на голосову пошту, суто механічне повідомлення, що звучало зовсім не так, як його голос. «Може, він змінив номер?» — подумав я, почавши тривожитися після другого марного дзвінка. Такі люди, як Джером, — саме так і сталося з Джеком, що був перед ним, — можуть зникнути з мапи цілком несподівано, навіть якщо ти перебуваєш із ними в постійному контакті.

Не знаючи, що робити, я пішов униз по Сент-Марк до Томпкінс-сквер. Працюємо вдень і вночі, вхід дозволено лише особам, старшим за двадцять один рік. У даунтауні, де не тисли з усіх боків хмарочоси, вітер кусався сильніше, але небо було більш відкритим і дихати було легше. Мускулясті мужики вигулювали пари пітбулів, шастали розмальовані татуюванням дівчата в розмаяних сукенках, блукали волоцюги в подертих штанях, зуби через один, як у геловінського гарбуза, черевики обмотані скотчем. Перед крамницями вертушки з сонячними окулярами, браслетами з черепами та різнобарвними трансвеститськими перуками. Тут, безперечно, була потрібна мені точка, а може, й дві, але я не знав, де її шукати. Якщо вірити чуткам, то хлопці з Волл-стріт отоварювалися просто на вулиці, але я не знав, куди піти й до кого підійти, а крім того, хто продасть такий товар чужакові в рогових окулярах та з типовою для передмістя стрижкою, одягненого для того, щоб піти вибрати весільну порцеляну з Кітсі?

Неспокій серця. Фетишизм таємничості. Ці люди розуміли — як і я — задвірки душі, шепіт і тіні, гроші, що переходили з рук у руки, паролі, коди, друге «я», усі ті приховані втіхи, які підіймали життя над рівнем повсякденності й робили його вартим того, щоб жити.

Джером — я зупинився на хіднику перед дешевим суші-баром, щоб зібратися з думками, — Джером розповідав мені про якийсь бар із червоним дахом поблизу Святого Марка, здається, на авеню А абощо? Він завжди з’являвся звідти або зупинявся там, коли йшов до мене. Барменка торгувала там із-під прилавка, продаючи товар покупцям, які були готові заплатити подвійну ціну, щоб не купувати його на вулиці. Джером завжди постачав їй товар. Я навіть пам’ятав її ім’я — Катріна! Але тут, здавалося, навколо були самі лише бари.

Я пройшов угору по А й униз по Першій. Пірнув у перший-ліпший бар, який мав дах, невиразно схожий на червоний — жовто-коричневий, але колись він міг бути й червоним, — і запитав:

— Катріна тут працює?

— Ні, — відповіла мені дівка з рудим, наче підпаленим волоссям, що навіть не подивилася на мене, наливаючи за стійкою бару пиво.

Бабці з крамничними візками, що поснули, поклавши голови на свої вузли. Вітрина крамниці з блискучими мадоннами та постатями, виставленими там на Свято мерців. Сірі зграї голубів, що нечутно махають крильми.

— Ти знаєш, що думаєш тільки про це, ти знаєш, що думаєш тільки про це, — хтось тихо прошепотів мені на вухо.

Я обернувся й побачив кремезного негра, який широко всміхався, виставивши золотий зуб. Він тицьнув картку мені в руку: «Татуювання, бодіарт, пірсинг».

Я засміявся — він також, то був густий сміх, жарт сподобався нам обом, — запхав його візитку до кишені й пішов собі далі. Але через мить я пожалкував, що не запитав у нього, де мені знайти те, що я шукав. Може, він мені й не сказав би, але він, мабуть, знав — такий у нього був вигляд.

«Пірсинг тіла». «Акупунктурний масаж стоп». «Купуємо золото, купуємо срібло». Багато блідих дітлахів, а далі, сама-одна, виснажена дівчинка з дредами, з брудним цуциком і картонною табличкою, такою затертою, що я не міг її прочитати. Я винувато поліз до кишені, щоб дістати гроші, — Кітсі дала мені такий тугий затискач для банкнот, що я мав неабияку мороку, щоб дістати звідти купюру, і раптом я побачив, як усі дивляться на мене.

— Ой! — вигукнув я, відступивши назад, коли пес загарчав і вгородив мені в штанину свої гострі, як голки, зуби.

Усі сміялися — діти, вуличний продавець, кухарка з сіточкою на голові, яка сиділа на сходах і розмовляла по мобільному. Видерши свою штанину з собачих зубів — новий вибух сміху, — я відвернувся і, щоб урятуватися від переляку, пірнув у найближчий бар, накритий чорним дахом із червоними плямами, й запитав у бармена:

— Катріна тут працює?

Він перестав витирати склянку.

— Катріна?

— Я друг Джерома.

— Катріна? Тобто Катя, так?

Хлопці, що стояли біля стійки, — вочевидь, зі Східної Європи, — усі як один замовкли.