Донна Тартт - Щиголь

— Он там, — сказала вона, показавши рукою. — Пройдеш у тому напрямку чотири або п’ять кварталів. Там побачиш бар, у кінці Другої вулиці. Старе місце, що тримають пшеки. Він тебе зустріне.

Минуло майже три години, а я все ще сидів сам-один на диванчику з червоного вінілу в польському барі, що виблискував різдвяними вогниками, де в музичному автоматі лунала набридлива суміш панк-року та різдвяної польки. Мені вже набридло чекати, і я думав, прийде він чи не прийде і чи не настав мені час піти додому. Я навіть не мав відомостей про місце його перебування — наша зустріч відбулася надто швидко. Раніше я, бувало, намагався знайти якісь відомості про Бориса в Ґуґлі, але завжди марно, утім, я ніколи й не розраховував на те, що він вестиме таке життя, яке дозволить відстежити його в Інтернеті. Він міг бути де завгодно й робити будь-що: мити в лікарні підлогу, блукати з рушницею в якихось чужоземних джунглях, піднімати з вулиці недопалки цигарок.

«Щасливі години» вже закінчувалися, до пузатих старих поляків і вже посивілих панків років п’ятдесяти приєдналися кілька студентів і богемних суб’єктів. Я щойно допив третю порцію горілки; вони наливали їх щедро, і було б дурницею замовляти ще одну; я знав, мені треба чогось поїсти, але не був голодний, а мій настрій ставав дедалі чорнішим. Думати про те, що Борис знову чкурнув від мене після стількох років розлуки, було невимовно тяжко. Хоч якщо мислити по-філософському, то я мав радіти, що мене принаймні від наркоти відвернуло: я не передозувався, не блював у сміття, мене не обібрали до нитки й не схопили за намагання купити наркотик під самісіньким носом у копів…

— Поттере…

А ось і він, прослизнув на стілець навпроти мене й відкинув із лоба волосся, що вмить перенесло мене в давні часи.

— Я вже хотів піти.

— Пробач. — Та сама брудна, чарівна усмішка. — У мене були справи. Міріам тобі не пояснила?

— Ні, не пояснила.

— Ти повинен розуміти, що я не працюю бухгалтером у якомусь офісі. Облиш, не гнівайся, — сказав він, нахилившись уперед і поклавши долоні на стіл. — Я не думав, що зустрінуся з тобою. Я прийшов сюди так швидко, як тільки міг! Власне не прийшов, а прибіг. — Він простяг руку через стіл і лагідно поплескав мене по щоці. — Господи! Скільки років минуло! Я такий радий бачити тебе! А ти хіба не радий, що ми зустрілися?

У дорослому віці він став вродливим. Навіть коли він був худим і незграбним, його погляд завжди відзначався гостротою, жвавістю й швидким розумом, а тепер його напівголодна дикість зникла й усе інше склалося як треба. Його шкіра загрубла та обвітрилась, але одяг сидів добре, риси обличчя були різкими й нервовими, такий собі кавалерист в оболонці концертного піаніста, а його маленькі сірі й криві зубки були замінені — я побачив — стандартним рядом американських білих зубів.

Він простежив за моїм поглядом, провів по зубах нігтем свого великого пальця й сказав:

— Нові кусаки.

— Я помітив.

— Їх поставив мені дантист у Швеції, — сказав Борис, знаком підкликаючи офіціанта. — Коштували мені як блядський маєток. Дружина не відставала від мене: Боря, на твій рот гидко дивитися! Я сказав, гаразд, я це зроблю, тільки відчепись від мене, та з’ясувалося, що я недарма витратив такі гроші.

— Коли ти одружився?

— Чого?

— Міг би привести її сюди, якби хотів.

Він здавався здивованим.

— Ти маєш на увазі Міріам? Ні, ні… — Він поліз до кишені піджака, дістав мобілку й поколупався в ній. — Ось моя дружина. Що ти питимеш? — перш ніж звернутися до офіціанта польською мовою.

На фотографії, яку показував айфон, було засипане снігом шале, а перед ним вродлива білявка на лижах. Обабіч неї, також на лижах, були двоє закутаних у теплий одяг малих білявих дітлахів невизначеної статі. Ця фотографія була схожа не так на телефонний знімок, як на рекламу якогось знаменитого швейцарського продукту, наприклад йогурту або мюслів Бірчера.

Я ошелешено подивився на нього. Він поглянув убік із давно знайомим мені російським жестом: так воно сталося, що тут удієш.

— Це твоя дружина? Ти не жартуєш?

— Так, — сказав він, піднявши брови. — І мої діти також. Близнюки.

— Твою мать.

— Атож, — сказав він із жалем у голосі. — Вони народилися, коли я був дуже юний. Час був вельми незручний, але вона захотіла зберегти їх — «Боря, невже ти можеш», — що я міг їй сказати? Сказати правду, я їх майже не знаю. А найменшого — його немає на фотографії — я взагалі ніколи не бачив. Скільки ж йому? Півтора місяця?