Донна Тартт - Щиголь

— Атож, я від них також мало дуба не врізав.

— Тоді ти мене розумієш! Більше не виготовляють доброго зеленого оксі! Тепер вони оголосили захист від нариків, і вже не понюхаєш його, не ширнешся ним. Але твій батько? Перейти від випивки на це? Ліпше вже валятися на вулиці п’яним ущерть. Коли я вперше це спробував, я відразу б відкинув лапті, якби Котку не була там, — він провів пальцем по горлянці, — ось так.

— Атож, — сказав я, пригадавши власне дурне блаженство, коли я лежав обличчям донизу на своєму столі нагорі в помешканні Гобі.

— У всякому разі, — Борис вихилив свою горілку й налив нам ще по одній порції, — Ксандра торгувала тими пігулками. Не цими. Ці належали твоєму татові. Для його власного вжитку. Але інші вона здобувала там, де працювала. Ти пам’ятаєш Стюарта й Лізу? Такі собі порядні й поважні агенти з нерухомості. Вони її спонсорували.

Я відклав виделку.

— Звідки ти це знаєш?

— Вона сама мені розповіла! І вони чудово себе показали, коли наркотики в них закінчилися! Наче містер Увесь-із-себе-Адвокат і міс Турбота-про-Природу. Удома в неї були такими милим и й добрими… гладили її по голові… «що ми можемо зробити для тебе»… «бідолашна Ксандро»… «нам так тебе жаль»… а наркотики закінчилися… і куди подівся той жаль. Інша історія! Мені стало справді погано, коли вона мені про все розповіла, адже ми пограбували її! Створили для неї велику проблему! Адже на той час усі наркотики вже були в нас. А їй капут.

— Стривай — Ксандра все тобі розповіла?

— Атож. Після того, як ти поїхав. Коли я там жив із нею.

— Тоді почни розповідати мені спочатку.

Борис зітхнув.

— Гаразд, гаразд. Це довга історія. Але й ми з тобою не бачилися дуже довго, чи не так?

— Ти жив із Ксандрою?

— Жив, але недовго. Десь чотири місяці, мабуть. Потім вона поїхала додому, в Рено. І після цього я більше з нею не зустрічався. Мій батько знову подався до Австралії, а в нас із Котку нічого не виходило.

— Мабуть, ти почувався досить дивно.

— А таки справді, — зізнався він. — Розумієш, — він відхилився назад, знову покликавши офіціанта помахом руки, — я був у препоганій формі. Я стирчав протягом багатьох днів. Ти знаєш, що з тобою робиться, коли ти хочеш з’їхати з кокаїну, — це жах. Я був сам-один і дуже наляканий. Ти знаєш, як така хвороба опановує твою душу, — дихання стає швидким, наповзає страх, і тобі здається, що зараз прийде Смерть і забере тебе. Ти тонкий, брудний і перелякано тремтиш. Наче маленький, напівмертвий кіт. І Різдво — нікого немає вдома. Телефонував багатьом — ніхто не бере слухавку, пішов до того типа Лі, що живе біля басейна й у якого я зупинявся кілька разів, але його не було вдома, двері замкнені. Я блукав і блукав, спотикаючись і ледь тримаючись на ногах. Замерзаючи й геть наляканий. Нікого не було вдома! Тоді я пішов до Ксандри. Котку на той час уже не розмовляла зі мною.

— Ну, хлопче, ти ж і нахаба. Я б туди й за тисячу доларів не повернувся.

— Я знаю, я тоді мало не луснув від страху, але я почувався таким самотнім і хворим. Губи тремтять. Знаєш, як ото буває, — ти хочеш тільки лягти, дивитись на годинник і рахувати удари свого серця, але не маєш місця, щоб лягти, й не маєш годинника. Я мало не плакав. Не знав, що робити. Навіть не знав, чи вона досі там. Але в її вікнах горіло світло, єдине світло на всій вулиці, я підійшов до скляних дверей і побачив її, в її футболці команди «Dolphins», вона була на кухні й готувала коктейль «Маргарита».

— І як вона повелася?

— Ха-ха, як! Не хотіла мене спочатку впускати! Стояла в дверях і довго горлала — проклинала мене, обзивала всіма іменами! А я тоді заплакав. І запитав, чи можу пожити в неї. — Він стенув плечима. — Вона сказала, гаразд, живи.

— Як? — запитав я, потягшись за своєю порцією горілки. — Тобто в якому розумінні вона дозволила тобі жити з нею?

— Я був геть переляканий! Вона дозволила мені спати в її кімнаті! З телевізором, увімкненим на різдвяні передачі.

— Гм… — Я бачив, він хотів, щоб я став розпитувати його про подробиці, але він так посміхався, що мені не дуже вірилося в те, де вона там дозволила йому ночувати. — Що ж, я радий, що тобі пощастило там улаштуватися. Вона щось говорила про мене?

— Атож, трохи було. — Він пирснув. — Власне, не так уже й мало. Бо ти не гнівайся, але я перекинув деякі речі на тебе.

— Радий, що зміг допомогти тобі.

— Ти правий! — Він урочисто дзенькнув своїм келишком об мій. — Дуже дякую! Якби ти вчинив так само, я нічого не мав би проти. Чесно кажу, бідолашна Ксандра, думаю, була рада, що я до неї прийшов. Хоч хтось до неї прийшов. Я хочу сказати, — він відсунув свою чарку, — там казна-що коїлося… її погані друзі… вона залишилася сама. Багато пила, боялася повернутися на службу. З нею могло статися що завгодно — жодних сусідів, страшно. Та й Бобо Сільвер — але Бобо виявився не таким уже й поганим мужиком. «The Mensh» — йому не так просто дали це прізвисько. Ксандра боялася його до смерті, але він не став вимагати, щоб вона віддала йому борг твого батька, серйозно вимагати, та й вимагати взагалі. А твій тато був у боргах по вуха. Мабуть, він розумів, у якому вона становищі, — твій батько пограбував її теж. Тож виявив себе чоловіком пристойним. Не став видушувати кров із ріпки. Але ті інші люди, її так звані друзі, були підлі, наче банкіри. «Ти мені винна!» — справді жорстко, по-падлючому узгоджено, страшно. Гірше, ніж він. Не так уже й багато була вона їм винна, але вони на неї насіли, — він грізно похитав головою і наставив на мене палець, — «чуєш, суко, ми не станемо чекати, ти ліпше відрахуй нам гроші», — ось так вони їй погрожували. Одне слово, добре, що я тоді до неї прийшов, бо я зміг їй допомогти.