Донна Тартт - Щиголь

— Заходь, — сказав я, ледве стримуючи усмішку.

Невже цей йолоп подумав, що я хочу напасти на нього, або викрасти його, або щось таке? Але він досі стояв на вулиці, з руками в кишенях пальта, дивлячись через плече на водія, якого звали чи то Генка, чи то Юрій, чи то Георгій, чи то хер його знає як.

— Що з тобою? — запитав я.

Якби я не так набрався, його параноя могла б розгнівати мене, але я вважав її лише кумедною.

— Ще раз прошу тебе сказати мені, чого ми сюди приваландалися? — запитав він, стоячи ще досить далеко від дверей.

— Ти побачиш.

— А ти живеш тут? — запитав він із підозрою, зазирнувши всередину вітальні. — Це твій дім?

Двері, коли я відчиняв їх, заскрипіли гучніше, ніж я сподівався.

— Тео, це ти? — гукнув Гобі з протилежного кінця будинку.

— Я.

Він був одягнений для вечері, в костюмі з краваткою — чорт, подумав я, може, в нього гості? Але тут я усвідомив, що ще не настав час вечері, а враження було таке, ніби вже третя ночі.

Борис обережно прослизнув за мною, тримаючи руки в кишенях пальта, залишивши парадні двері широко розчиненими позаду себе, дивлячись на великі базальтові урни, на канделябр.

— Гобі, — сказав я, він увійшов до вітальні з піднятими бровами, місіс Дефріз боязко тупцювала за ним, — привіт, Гобі, ти пам’ятаєш, я тобі розповідав про…

— Попчик!

Маленький білий клубочок, який із почуттям обов’язку дріботів до вхідних дверей, завмер на місці. Потім заскавулів на високій ноті й побіг так швидко, як тільки міг (а дуже швидко бігти він уже не міг), а Борис, гучно зареготавши, впав навколішки.

— Ох! — вигукнув він, схопивши собаку, який крутився й випручувався. — Та ти потовщав! Він став товстий! — обурено сказав Борис, коли Попчик підстрибнув і лизнув його в обличчя. — Ти дозволив йому потовщати! Привіт, пустишка, маленький пухнастику, привіт! Ти мене пам’ятаєш, так?

Він перекинувся на спину й витягся, сміючись, а Попчик усе ще скавучав від радості й стрибав на ньому.

— Він мене пам’ятає!

Гобі, поправивши окуляри, стояв поруч, це видовище зустрічі старих друзів, вочевидь, його забавляло, а от місіс Дефріз стояла позад Гобі й супилася, дивлячись на те, як мій гість, від якого смерділо горілкою, качався на килимі, обіймаючись із собакою.

— Оце так так! — сказав Гобі, застромивши руки в кишені піджака. — Невже це?..

— Він самий.

Ми не церемонилися довго — Гобі багато чув про Бориса протягом років, анумо вип’ємо, і Борисові також було цікаво, як мені було б цікаво зустрітися із Джуді з Кармейволлаґа або якоюсь іншою легендарною особою з його минулого, але ми були п’яні й надто крикливі і відчували, що дратуємо місіс Дефріз, яка хоч і всміхалася нам чемно, але сиділа у вітальні на стільці досить скуто, склавши на колінах свої маленькі ручки з багатьма перснями.

Тож ми пішли — Попчик приєднався до нас, збуджений і веселий, Борис помахав своєму водієві, щоб той об’їхав квартал і підібрав нас.

— Так, пустишка, так, — сказав він, звертаючись до Поппера. — Це ми! У нас є машина!

Потім несподівано з’ясувалося, що Борисів водій знає англійську мову не гірше за самого Бориса, й ми всі розговорилися, включно з Поппером, який стояв на задніх лапах, упершись передніми в скло, і дуже серйозним поглядом дивився на вогні Вест-Сайдського шосе, тоді як Борис базікав до нього, обіймав його й цілував у шию, водночас розповідаючи Юрію, водієві, англійською і російською мовами, яким чудовим другом я був йому в дитинстві, радістю його серця (Юрій простяг ліву руку через сидіння, щоб приязно потиснути руку мені), і які приємні сюрпризи влаштовує нам життя, коли в такому широкому світі знову зустрічаються двоє друзів після такої тривалої розлуки.

— Так, — похмуро сказав Юрій, повернувши машину на Г’юстон-стріт так рвучко й несподівано, що мене відкинуло до дверей, — те саме було й у мене з Вадимом. Я щодня сумую за ним — сумую так тяжко, що прокидаюся й серед ночі. Вадим був мені братом, — він подивився на мене; пішоходи сипнули врозтіч, коли він наїхав на перехід, перелякані обличчя за тонованими вікнами, — більше ніж братом. Як і Боря. Але Вадим…

— Це був жах, — тихо сказав мені Борис, а тоді обернувся до Юрія: — Атож, це був справжній жах…

— Ми надто рано провели Вадима в сиру землю. Правду кажуть у тій пісні по радіо, знаєш? Яку співає той чувак із «Piano Man» [160] «Piano Man» — перший хіт композитора, співака й піаніста Біллі Джоела, він же виконує пісню «Only the Good Die Young». : «Лиш порядні помирають молодими».