Донна Тартт - Щиголь

— Він чекатиме там на нас, — втішним голосом сказав Борис і потягся через сидіння, щоб поплескати Юрія по плечу.

— Атож, саме так я його й проінструктував, — пробурмотів Юрій, розминувшись із автомобілем так раптово, що я впав на свій ремінь безпеки, а Попчик підлетів угору. — Це дуже глибокі істини, і їх не передати словами. Людська мова тут безпорадна. Але в кінці, вкладаючи його в ліжко лопатою, я заговорив до нього з усією душею. «Прощай, Вадиме. Тримай браму відчиненою для мене, брате. Займи для мене місце біля себе. Лише Бог…»

Будь ласка, думав я, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя і тримаючи Попчика на колінах, мать твою так, та пильнуй же ти за дорогою.

— …Федоре, прошу в тебе допомоги, я маю два поважні запитання щодо Бога. Ти ж бо професор коледжу (що?), тому, можливо, зможеш мені на них відповісти. Перше запитання, — він зустрівся зі мною поглядом у дзеркалі заднього огляду, піднявши палець догори, — чи Бог має почуття гумору? Друге запитання: чи воно жорстоке, Боже почуття гумору? Тобто чи Бог катує нас для Свого власного задоволення, як ото лиха дитина катує комаху, яку спіймала в саду?

— Ох, — сказав я, стривожений тим, як пильно він дивиться на мене, а не на те, куди повертати. — Можливо, я не знаю, дуже сподіваюся, що ні.

— Це не той чоловік, якому треба ставити такі запитання, — сказав Борис, пропонуючи мені сигарету й подавши Юрію через сидіння іншу. — Бог піддав Тео чималим катуванням. Якщо страждання робить чоловіка шляхетним, то він у нас принц. А зараз, Юрію, — сказав він, огорнувши себе клубами диму, — зроби мені, будь ласка, одну послугу.

— Усе, що завгодно.

— Доглянеш собаку, коли нас висадиш? Покатай його на задньому сидінні, відвези будь-куди, куди він захоче.

Клуб був у Квінсі [161] Район Нью-Йорка на острові Лонг-Айленд, серед населення значний становлять відсоток іммігранти. , я точно не можу сказати, де саме. У застеленій червоним килимом залі, схожій на кімнату, куди ти прийшов би поцілувати в щоку свого дідуся, щойно вийшовши з в’язниці, великі, ніби родинні, компанії пияків, сидячи на стільцях стилю Людовіка XVI, їли, курили, галасували й гатили один одного по спині навколо столів із блискучими золотими скатерками. На червоних лакованих стінах висіли саморобні на вигляд різдвяні гірлянди й святкові прикраси совєтської доби, з лампочок на дротах і кольорового алюмінію: півні, птахи в гніздах, червоні зірки, космічні ракети, серпи та молоти й кічеві гасла, написані кириличними літерами (з Новим Роком, дорогий Сталіне), — усе це звисало рясними і, схоже, імпровізованими гронами. Борис (він уже добре нализався; весь час цмулив із пляшки, сидячи на задньому сидінні) обіймав мене за стан і рекомендував мене російською молодим і старим як свого брата, що люди сприймали буквально, — я розумів це з того, як палко обіймали й цілували мене чоловіки та жінки і намагалися почастувати мене горілкою з великих пляшок, що зберігались у відрах із кристалічним льодом.

Нарешті ми проштовхалися вглиб приміщення: до чорних оксамитових портьєр, де стояв на варті бритоголовий головоріз із гадючим поглядом, аж до щелеп густо вкритий татуюванням із написами кирилицею. У задній кімнаті гриміла музика й плавав густий сморід поту, одеколону, марихуани та диму сигар «Коїба»; «Армані», спортивні костюми, платинові «Ролекси» з діамантами. Я ніколи не бачив, щоб стільки чоловіків носили так багато золота — золотих перснів, золотих ланцюжків, золотих передніх зубів. Мене ніби оточувала осяйна, блискуча мрія чужоземного походження, а я перебував на затягнутій густим туманом стадії сп’яніння, у якій не міг ані зосередити на чомусь погляд, ані щось робити, крім як хитатися, кивати головою й дозволяти Борисові тягти мене крізь натовп. У якусь мить пізно вночі, наче тінь, з’явилася Міріам; привітавши мене поцілунком у щоку, який здався мені моторошним і зловісним, замерзлим у часі, наче жест якоїсь грізної церемонії, вона зникла, забравши з собою Бориса, залишивши мене біля столу, навколо якого сиділа компанія п’яних до очманіння росіян, що курили без перерви і, здавалося, всі знали, хто я такий («Фьодор»!); вони плескали мене по спині, наливали мені горілки, пропонували поїсти, частували сигаретами «Мальборо», щось приязно кричали російською, не сподіваючись почути від мене якусь відповідь…

Раптом я відчув на плечі чиюсь руку. Хтось знімає з мене окуляри.

— Привіт, — сказав я незнайомій жінці, що несподівано всілася мені на коліна.