Донна Тартт - Щиголь

— Ха! — Він відхилився назад і поклав руку на спинку дивана. — Кумедний старий світ, еге? Торгуєш антикваріатом? У старого гомика? Він узяв тебе партнером у свій бізнес?

— Та взяв.

— Грандіозне шахрайство, я чув.

— Точно.

Він подивився на мене згори вниз.

— Ти щасливий?

— Не дуже.

— Послухай тоді! У мене блискуча ідея! Іди працювати до мене!

Я засміявся.

— Ні, я не жартую! Ні, ні, — сказав він, владно примусивши мене замовкнути, коли я намагався урвати його, наливаючи ще одну чарку й посунувши її по столу до мене. — Скільки він тобі платить? Повір мені, я платитиму тобі вдвічі більше.

— Ні, я люблю свою працю. — Я ледве вимовляв слова, невже я справді так напився? — Мені подобається те, що я роблю.

— Справді? — Він підняв свого келишка до мене. — Тоді чому ти не почуваєшся щасливим?

— Я не хочу про це говорити.

— Чому не хочеш?

Я недбало махнув рукою.

— Тому що, — я втратив лік, скільки порцій горілки випив, — просто не хочу та й усе.

— Якщо не робота робить тебе нещасливим, тоді що? — Він перекинув у рот наступну чарку, гордо закинув голову й узявся за нову порцію оселедців. — Проблеми з грішми? З дівчиною?

— Не те й не те.

— Отже, справа в дівчині, — сказав він із тріумфом. — Я це знав.

— Послухай-но. — Я допив решту своєї горілки, ляснув долонею по столу — який же я геній, я не міг припинити всміхатися, мені спала на думку найкраща ідея за останні багато років! — Кінчаймо цю розмову. Ходімо зі мною! У мене для тебе великий сюрприз.

— Іти з тобою? — запитав Борис, видимо наїжившись. — Куди?

— Побачиш.

— Я хочу залишитися тут.

— Борисе…

Він піднявся, а тоді знов опустився на своє місце.

— Облиш, Поттере, — сказав він, підіймаючи руки. — Просто розслабся.

— Борисе! — Я подивився на юрбу в барі, ніби чекав якогось масового заворушення, а потім перекинув погляд на нього. — Мені остогидло сидіти тут. Я тут просидів кілька годин!

— Але ж, — роздратовано сказав він, — я звільнив цей вечір для тебе! Я мав нагальні справи! А ти вже йдеш?

— Я йду, і ти йдеш зі мною. Тому що, — я викинув руки вперед, — ти повинен побачити свій сюрприз!

— Сюрприз? — Він згорнув серветку в кульку й викинув її геть. — Який сюрприз?

— Ти побачиш. — Що з ним діється? Чи він забув, як ми полюбляли розважатись? — А зараз ушиваймося звідси.

— Чому? Тепер?

— А тому! — У барі стояв темний рев. Я ніколи не почував себе таким впевненим у собі у своєму житті, давно так не радів власній винахідливості. — Ходімо! Допивай!

— Нам і справді треба піти?

— Ти будеш задоволений. Обіцяю тобі. Ходімо! — сказав я, простягши руку й потрусивши його за плече, дуже приязно, як мені здалося. — Повір мені, це не якийсь обман, це сюрприз, який тобі дуже сподобається.

Він відхилився назад зі згорнутими руками й підозріло подивився на мене.

— Я думаю, ти сердишся на мене.

— Борисе, що за херню ти говориш. — Я був такий п’яний, що ноги в мене підігнулися, коли я почав підводитись, і я мусив ухопитися руками за стіл. — Не сперечайся. Просто ходімо та й усе.

— Я думаю, буде помилкою кудись із тобою піти.

— Чому? — запитав я, подивившись на нього напівзаплющеними очима. — То ти йдеш чи не йдеш?

Борис подивився на мене холодним поглядом. Потім ущипнув себе за ніс і сказав:

— Ти мені не скажеш, куди ми йдемо?

— Ні.

— Ти не заперечуватимеш, коли нас відвезе туди мій водій?

— Твій водій?

— Атож. Він мене чекає десь за три квартали звідси.

— Ну ти й жук! — Я подивився вбік і засміявся. — То ти маєш власного водія?

— Ти не заперечуєш, якщо ми візьмемо його з собою?

— А чому б я став заперечувати? — сказав я після короткої паузи.

Хоч я й був дуже п’яний, але поведінка Бориса примусила мене насторожитися: він дивився на мене з пильним і дивним розрахунком у погляді, якого я ніколи не бачив у нього раніше.

Борис допив горілку й підвівся.

— Гаразд, — сказав він, крутячи в пальцях незапалену сигарету. — Їдьмо, з’ясуємо, що за нісенітницю ти хочеш мені показати.

Борис стояв так далеко, коли я відмикав парадні двері помешкання Гобі, ніби боявся, що коли я оберну ключ у замку, то весь будинок злетить у повітря. Його водій припаркувався перед будинком у другому ряду в клубах диму, який з’явився невідомо звідки. Як тільки ми сіли в автомобіль, розмова між Борисом і водієм відбувалася лише українською мовою, і знання розмовної російської, які я здобув за два семестри в коледжі, мені не допомогли.