Донна Тартт - Щиголь

— Фу, пахне старістю й розпачем, — сказала мати, зморщивши ніс, коли виходила з бару зі своїми торбами. І схопила мене за руку.

Перехилити порцію «Джонні Вокер Блека» за татуся? А може, й дві порції? Чом би й ні? Темна глибина бару здавалася теплою, приязною, із такою сентиментальною алкогольною атмосферою, у якій на мить забуваєш, де ти є і як тут опинився. Але в останню мить, увійшовши в двері й упіймавши на собі погляд бармена, я розвернувся і пішов далі своєю дорогою.

Лексингтон-авеню. Вологий вітер. День був примарний і напоєний сирістю. Я проминув зупинку на П’ятдесят першій вулиці, потім на Сорок другій і все ще йшов і йшов, щоб провітрити собі голову. Квартали з сіро-білими житловими багатоповерхівками. Орди людей на вулиці, освітлені ялинки, що виблискують іскрами на балконах пентгаусів, і приємна різдвяна музика, що лунає з крамниць і переплітається з юрмами людей, — і раптом у мене виникло дивне відчуття, ніби я вже мертвий і йду по широкому сірому хідникові, якого не може вмістити ані вулиця, ані навіть місто, моя душа відокремилася від тіла й пливе разом з іншими душами в тумані між минулим і теперішнім, зелене світло й червоне, окремі пішоходи пропливають дивно самотні перед моїми очима, порожні обличчя, приєднані до навушників, дивляться прямо перед собою, губи мовчки ворушаться, а гуркіт міста приглушується, притуплюється й розчавлюється важким небом гранітного кольору, яке вбирає в себе вуличний шум, сміття, газети, бетон і мряку, брудну зимову сірість, важку, мов камінь.

Я подумав, що оскільки я успішно втік від бару, то чом би мені не сходити в кіно — можливо, самотність кінотеатру допоможе оговтатись, який-небудь напівпорожній денний показ фільму, прокат якого вже добігає кінця. Та коли з проясненою головою, вдихаючи холодне повітря, я підійшов до кінотеатру на розі Другої і Тридцять другої вулиць, французький фільм про копів, який я хотів подивитися, вже почався, і також почався трилер, у якому одного бандита сплутали з іншим. Лишилося кілька святкових фільмів і нестерпних романтичних комедій: афіші з обляпаними брудом нареченими, дружками нареченої, які зчепилися в бійці, розгубленим татом у шапці Діда Мороза і з двома немовлятами, що несамовито верещать.

Таксі на вулицях ставало все менше. Високо вгорі в темному надвечір’ї спалахувало світло в офісах та квартирах. Я розвернувся й пішов до центру, не маючи чіткого уявлення, куди йду і чому, і, коли я йшов, мене опанувало дивне, привабливе відчуття, що я розмотую себе, нитка за ниткою, що, поки я перетинав Тридцять другу вулицю, від мене стали відпадати клапоть за клаптем, а я почав провалюватись у потік пішоходів, який переносив мене з одного моменту в наступний.

Коли через десять чи дванадцять кварталів я підійшов до іншого кінотеатру, повторилася та сама історія: фільм про ЦРУ вже почався й почався також біографічний фільм про провідну актрису 1940 років, який здобув високі рецензії; французький фільм про копів мав початися лише через півтори години, і, якщо я не хотів дивитися кіно про психопатів або сльозливу сімейну драму (а я не хотів), мені знову лишалися наречені, старі парубки та мужики в шапках Санта-Клаусів, а ще мультики «Піксар».

Тож коли я підійшов до кінотеатру на Сімнадцятій вулиці, то не став зупинятися біля віконця каси, а пішов далі. У якийсь таємничий спосіб, перетинаючи Юніон-сквер, підхоплений темною водовертю, що накотилася на мене невідомо звідки, я прийняв рішення зателефонувати Джеромові. На цю думку я пережив містичну радість, святе смирення. Чи зможе він добути для мене ефективні пігулки за такий короткий час, чи доведеться брати старий добрий вуличний план? Та мені було байдуже. Я не вживав наркоти вже не один місяць, але з якоїсь причини вечірнє занурення в несвідомість у своїй спальні в будинку Гобі почало здаватися мені досконало розумною реакцією на святкове світло, святкові юрми, незмовкне дзеленчання різдвяних дзвіночків із їхньою моторошною похоронною нотою, на цукерково-рожевий записник Кітсі з «Кейтс Пейпері» з підписами: «МОЇ ДРУЖКИ МОЇ ГОСТІ МОЇ РОЗМІЩЕННЯ МОЇ КВІТИ МОЇ ПОСТАЧАЛЬНИКИ МІЙ СПИСОК МІЙ БАНКЕТ».

Швидко відступивши назад — на світлофорі спалахнуло червоне, і я мало не опинився під колесами машини, — я послизнувся й мало не впав. Не було сенсу думати про те, який безконтрольний жах навіювали на мене думки про велике публічне весілля — закриті простори, клаустрофобія, рвучкі рухи, усюди причини для фобії, з якоїсь причини метро не вселяло мені такої тривоги, як переповнені людьми будівлі, де я завжди чекав чогось несподіваного — що раптом піде дим, якийсь чоловік швидко вибіжить із натовпу, я не міг терпіти навіть перебування в залі кінотеатру, коли там було більш як п’ятнадцятеро людей, у таких випадках я розвертався й виходив, байдуже, що втрачав оплачений квиток. А тому велелюдна церковна церемонія не могла сподобатися мені. Ну та менше з тим, ковтну кілька ксанаксів і пропітнію до її кінця.