Донна Тартт - Щиголь

— І що сталося далі? — запитав я, згадавши про свою прикру зустріч із містером Барбуром на вулиці, але вирішив не розповідати про неї.

— Хто знає? Кілька років тому в нього знову почалися проблеми, і його знову поклали до лікарні.

— Які проблеми?

— О! — Платт шумно видихнув повітря, — Майже те саме, недоречні телефонні дзвінки, нервові зриви при людях і таке інше. Звичайно, з ним не було нічого поганого, він був цілком у нормі, усе почалося, коли стали дещо перебудовувати в будинку, а він заперечував проти тих перебудов, стукають молотки, скрегочуть пилки, величезні корпорації руйнують місто, усе це були, звичайно, його фантазії, але воно наростало, наче снігова лавина, і дійшло до того, що він уявив собі, ніби його переслідують, фотографують і постійно за ним шпигують. Він написав кілька божевільних листів людям, зокрема й клієнтам своєї фірми… наробив дурниць у своєму яхт-клубі… багато хто там наскаржився на нього, зокрема й кілька його старих друзів, і які можуть бути до них претензії?

У всякому разі, коли тато повернувся з лікарні цього другого разу, він уже ніколи не був таким, як раніше. Його відхилення були менш різкими, але він не міг зосередитись і дратувався весь час. Десь півроку тому він змінив лікарів, узяв на службі відпустку й поїхав у Мен — наш дядько Гаррі має там дім на невеликому острові, де ніхто не жив, крім доглядача, і мій тато сказав, що морське повітря буде йому дуже корисне. Усі ми по черзі їздили туди, щоб побути з ним… Енді був тоді в Бостоні, в Массачусетському технологічному інституті, останнє, чого він хотів, — це скласти компанію татові, але, на жаль, він перебував найближче до нього й тому мусив часто його навідувати.

— А вашого тата не послали, — я не хотів сказати «до ферми для дурників», — туди, де він був раніше?

— Хіба хтось міг примусити його? Це дуже непросто — послати когось силоміць до лікарні, а надто коли він не хоче визнати, що з ним щось не гаразд. А тато, звичайно, не хотів цього визнати, і, крім того, нам хотілося вірити, що він вилікується, що він буде о’кей, щойно прийме нову дозу медикаментів. Доглядач підтримував із нами зв’язок, запевняв нас, що він добре їсть і приймає ліки. Тато щодня розмовляв по телефону зі своїм психіатром — і навіть лікар сказав, що з ним усе гаразд, — вів він далі, наче захищаючись. — «Для вашого тата буде корисно водити машину, плавати, ходити під вітрилом, якщо йому захочеться». Мабуть, то була жахлива ідея — вийти в море так пізно, але погодні умови не були такими поганими, коли ми вийшли, а потім… ти знаєш тата. Безстрашний морський вовк і все таке. Відчайдушний герой.

— Розумію.

Я чув чимало історій про те, як містер Барбур випливав у «холодні неспокійні води», а потім виявлялося, що то шалений норд-ост, відразу в трьох штатах оголошували надзвичайний стан, на всьому Атлантичному узбережжі гасла електрика, а Енді, хитаючись і блюючи, вичерпував воду з яхти. Посеред глупої ночі яхту викинуло на мілину, у непроникній темряві її поливає рясним дощем. Сам містер Барбур, голосно регочучи над своїм безалкогольним коктейлем «Вірджин Мері» та вранішньою недільною яєчнею з беконом, не раз розповідав історію, як його з дітьми під час урагану винесло з протоки Лонг-Айленд в океан і радіо в них вимкнулося, як місіс Барбур зателефонувала священикові церкви Святого Ігнатія Лойоли на перехресті Паркової авеню та Вісімдесят четвертої вулиці й протягом усієї ночі молилася (місіс Барбур!), аж поки надійшло повідомлення берегової охорони про повернення яхти на берег («Уперше повіяв сильний вітер, і вона аж до Рима добігла, чи не так, моя люба? Ха!»)

— Тато… — Платт сумно похитав головою. — Мама часто казала, що якби Мангеттен не був островом, він би не жив тут і хвилини. На суходолі він почувався нещасним, завжди тужив за водою — він мусив бачити її, вдихати її пахощі, я пам’ятаю, як їхав із Коннектикуту з ним, коли був малим хлопцем, і замість їхати по 84-й автостраді прямо до Бостона ми зробили багатомильний гак, щоб виїхати на узбережжя. Він невідривно дивився на океан, усі його почуття були спрямовані туди, він милувався тим, як змінюються хмари в міру наближення до океану. — Платт на мить заплющив свої цементно-сірі очі, потім знову розплющив їх. — Ти знаєш, що молодша татова сестра втопилася? — сказав він так тихо, що на мить я подумав, мені вчулося.

Я закліпав очима, не знаючи, що сказати.

— Ні, я про це не знав.

— Так, вона втопилася, — сказав Платт безвиразним голосом. — Кітсі назвали на її честь. Вона стрибнула з човна в Іст-Рівер під час вечірки — усі казали, що це нещасний випадок, бо для неї це була гра, але я скажу, що ніхто не захотів би погратися в такий спосіб, там була шалена течія, і її відразу потягло вниз. Тоді втопився ще один хлопець, він стрибнув за нею, щоб урятувати. А ще був у тата дядько Венделл, який у шістдесятих роках однієї ночі, побившись об заклад, із п’яного розуму намагався допливти до материка. Одне слово, тато завжди бубнив, що вода для нього — джерело життя, фонтан молодості й усе таке, — і справді вона для нього такою була. Але вона була для нього не тільки життям. А й смертю.