Донна Тартт - Щиголь

Я нахилився вперед, щоб придивитися краще, й у далекому кінці кімнати засвітилася лампа з паперовим абажуром у формі пагоди.

— Тео? — почув я голос місіс Барбур і побачив її — вона спиралася ліктем на подушки на безглуздо широкому ліжку. — Це ти! Аж не віриться, — сказала вона, простягаючи до мене руки. — Ти так виріс! Де ти у світі пропадав? Ти тепер у Нью-Йорку?

— Так. Повернувся сюди вже давненько. А ви маєте чудовий вигляд, — чемно додав я, хоч це й було неправдою.

— А ти! — Вона поклала обидві свої руки на мою руку. — Який ти гарний! Ти мене просто приголомшив!

Вона здавалася водночас старшою і молодшою, аніж та жінка, якою я її пам’ятав, дуже бліда, без помади, зморшки в кутиках очей, але шкіра досі біла й гладенька. Її сріблясто-біляве волосся (чи воно завжди було таким сріблястим, чи дуже посивіло?) вільно спадало на її плечі; на носі в неї стриміли окуляри-півмісяці, а вдягнена вона була в атласний стьобаний домашній жакет, заколотий велетенською діамантовою брошкою у формі сніжинки.

— І ось ти мене знаходиш тут, у ліжку, з моїм вишиванням, як стару вдову моряка, — сказала вона, показуючи на незакінчене вишите полотно на своїх колінах.

Двійко малих собачок — йоркширських тер’єрів — спали на білій кашеміровій накидці, постеленій у неї в ногах, і менший із двох, побачивши мене, підхопився й люто загавкав.

Я збентежено всміхнувся, коли вона стала вгамовувати їх — другий собака теж підняв гавкіт, — і роззирнувся навкруги. Ліжко було модерне — королівських розмірів з обтягнутим тканиною узголів’ям, але вона тут також зібрала чимало цікавих старих речей, на які я не звертав уваги, коли був малим хлопцем. Безперечно, тут утворилося Сарґасове море помешкання, куди перенесли речі, прибрані з ретельно декорованих парадних кімнат: розмаїті журнальні столики; азійські абищиці; великий набір срібних настільних дзвіночків. Ломберний стіл із червоного дерева з того місця, де я стояв, здавалося, був виготовлений самим Дунканом Файфом [137] Дункан Файф (1768–1854) — один із провідних американських червонодеревників ХІХ століття. , а на ньому (серед дешевих попільничок із перегородчастою емаллю та незліченних підставок) сиділо опудало птаха-кардинала: поїдене міллю, ламке, з майже поіржавілими перами, зі звернутою набік голівкою й очима — чорними намистинками жаху.

— Дзень-Дзелень, цить, будь ласка, замовкни, я не можу чути твого гавкоту. Це Дзень-Дзелень, — сказала місіс Барбур, узявши на руки собаку, що опирався, — він дуже неспокійний, адже ти такий, мій любий, не знаєш і хвилини спокою, а друга собачка, з рожевою стрічкою, — це Клементина. Платте, — гукнула вона, намагаючись перекричати гавкання, — ти не віднесеш його на кухню? Він таки дошкуляє гостям, — сказала вона мені. — Варто було б запросити тренера-кінолога, але…

Поки місіс Барбур згортала вишивання і складала його в овальний кошик із прикрасою зі слонової кістки в кришці, я сів у крісло біля ліжка. Потерта оббивка, неяскрава смужка були мені знайомі, це крісло раніше стояло у вітальні, й тепер його перенесли до спальні, це було те саме крісло, в якому сиділа моя мати, коли багато років тому прийшла до Барбурів, щоб забрати мене після того, як я переночував в Енді. Я провів пальцем по тканині. І вмить побачив, як моя мати підхопилася на ноги, щоб привітати мене, — того дня вона була в зеленому пальті, досить модному, щоб люди зупиняли її на вулиці й питали, де вона його купила, але недоречному в домі Барбурів.

— Тео, ти хочеш чогось випити? — запитала місіс Барбур. — Чаю? Чи чогось міцнішого?

— Ні, дякую.

Вона поплескала по парчевому покривалу ліжка.

— Сідай біля мене. Будь ласка. Я хочу ближче роздивитися тебе.

— Я…

Від її тону, водночас приязного й офіційного, жахливий смуток опанував мене, і, коли ми подивились одне на одного, мені здалося, ніби все минуле повернулось і сконцентрувалося в цю мить, прозоре, як скло, поєднання тиші дощових вечорів навесні, чорного стільця в залі, легкого, наче пір’їнка, дотику її долоні до моєї потилиці.

— Я така рада, що ти прийшов.

— Місіс Барбур, — сказав я, підійшовши до ліжка та обережно сівши на нього однією сідницею. — Мій Боже, я не можу в це повірити. Я довідався лише тепер. Мені так шкода.

Вона стиснула губи, як стискає їх дитина, щоб не заплакати.

— Атож, — сказала вона. — Так сталося.

І між нами запала жахлива мовчанка, яку, здавалося, було годі зламати.

— Мені так шкода, — повторив я енергійніше, усвідомлюючи, як невпевнено звучить мій голос, так ніби, говорячи голосніше, я міг передати всю глибину своєї скорботи.