Донна Тартт - Щиголь

— Я схильний думати, що дехто з нас виявив здібності в чомусь іншому.

Я кахикнув.

— Ви знаєте, я сьогодні зайшов сюди лише привітатися, — сказав я. — Для мене справжня радість побачитися з вами — з вами обома. — Я обернувся, щоб охопити й Платта радістю зустрічі. — Я хотів би, щоб це сталося за ліпших обставин.

— Ти не хочеш повечеряти з нами?

— Пробачте мені, — сказав я, відчувши, що мене заганяють у глухий кут. — Я не можу сьогодні ввечері. Але я з радістю забіг сюди на хвилину, щоб побачитися з вами.

— То ти ще прийдеш до нас на вечерю? Або на обід? Або чогось випити? — Вона засміялась. — Або з будь-якої причини?

— На вечерю неодмінно прийду.

Вона підставила мені щоку для поцілунку, чого ніколи не робила, коли я був малим, навіть для власних дітей.

— Як приємно бачити тебе знову тут, — сказала вона, взявши мене за руку й притиснувши її до своєї щоки. — Як у добрі старі часи.

Біля дверей Платт потиснув мені руку в якийсь дивний спосіб — чи то як один член бандитської зграї іншому, чи то як член якогось братства, чи, може, так вітаються глухонімі, і я не знав, як мені реагувати. Я збентежено забрав у нього руку і, не знаючи, що робити далі, стукнувся з ним кулаками, почуваючись йолопом.

— Отже, бувай. Радий, що ми зустрілися, — сказав я, порушивши ніякову мовчанку. — Телефонуй.

— Щодо вечері? О так. Ми зазвичай вечеряємо вдома, коли все гаразд. Мама не дуже любить кудись виходити. — Він засунув руки в кишені куртки. Потім — як грім серед ясного неба: — Останнім часом я часто бачив твого давнього приятеля Кейбла. Набагато частіше, ніж мені хочеться, власне кажучи. Йому буде цікаво знати, що я зустрів тебе.

— Тома Кейбла? — Я недовірливо засміявся, хоч мені було зовсім не смішно. Погана давня згадка про те, як нас обох виключили зі школи і як він порвав зі мною всі зв’язки, коли моя мати загинула, була неприємною. — Ти з ним контактуєш? — запитав я, коли Платт нічого не відповів. — Я не згадував про Тома вже багато років.

Платт самовдоволено всміхнувся.

— Мушу зізнатись, у ті дні я думав, що ніхто не зможе заприятелювати з таким занудою, як Енді, — сказав він спокійним голосом, прихилившись до одвірка. — Не те щоб я мав щось проти. Бог бачить, Енді потребував, аби хтось струснув його чи обкурив.

Ендосперм. Енурезник. Однояйчик. Прищавий. Губка-Боб-Штани-В-Лайні.

— Ні? — запитав Платт, витлумачивши мій порожній погляд як заперечення. — А я думав, ти долучився до цього. Кейбл, безперечно, був одним із найбільших планокурів у ті дні.

— Це, мабуть, уже після того, як я звідси виїхав.

— Може. — Платт подивився на мене поглядом, який не скажу що мені сподобався. — Мама, безперечно, думала, що у твоєму роті й масло не розтане, але я знав, що ти приятелюєш із Кейблом. А Кейбл був малим злодієм. — Він засміявся гострим сміхом, який нагадав мені колишнього брутального Платта. — Я сказав Кітсі й Тодді, щоб вони замикали свої кімнати, коли ти в нас оселився, щоб ти нічого не вкрав.

— Так ось у чім була справа? — Я не думав про інцидент зі скарбничкою багато років.

— Але я хочу сказати, що Кейбл… — Він подивився в стелю. — Розумієш, я зустрічався з Томовою сестрою Джої, ох то ж була й штучка, хай мене простить Пекло.

— Тут ти маєш рацію. — Я добре пам’ятав Джої Кейбл — цицькату апетитну шістнадцятирічну дівку, що крутилася навколо дванадцятирічного мене в коридорі будинку в Гемптоні в коротенькій футболці та чорних стрінгах.

— Стерва Джо! А яка в неї була дупа! Пам’таєш, як вона розгулювала голяка біля джакузі? Ну гаразд, повернімося до Кейбла. У Гемптоні, у татовому клубі, його спіймали, коли він нишпорив у шухлядах у чоловічій роздягальні, а йому було тоді не більш як років дванадцять-тринадцять. Це теж було після того як ти поїхав, так?

— Думаю, що так.

— Таке сталося в кількох клубах. Під час великих турнірів він залазив у роздягальні й крав усе, що потрапляло йому під руку. Потім — мабуть, тоді він уже навчався в коледжі — де ж це, в біса, було, може, в Мейдстоуні, — одне слово, Кейбл прилаштувався на літню роботу в одному з клубів, допомагаючи в барі й відвозячи додому старих людей, які надто багато випили, щоб вести машину. Товариський хлопець, добрий балакун — ну та ти ж його знаєш. Він розважав дідів, розмовляючи про їхні воєнні пригоди й таке інше. Припалював їм сигарети, сміявся з їхніх жартів. Він також проводжав їх до дверей їхніх помешкань, а наступного дня вони не знаходили своїх гаманців.