Донна Тартт - Щиголь

Вона кліпнула очима, стримуючи сльози. Не знаючи, що мені робити, я накрив своєю долонею її долоню, і в такій незручній позі ми просиділи мовчки довго.

Зрештою вона порушила мовчанку першою.

— Сталося так, як сталося. — Вона рішуче змахнула сльозинку, поки я намагався придумати, що сказати. — Він згадував про тебе за три дні до того, як помер. Він збирався одружитися. З японкою.

— Справді? Треба ж таке! — Хоч мені й було сумно, я не міг утриматися від усмішки, бо Енді обрав собі японську як другу мову лише тому, що був у захваті від дівчат-міко та анімешних дівчаток у матроських костюмчиках. — З японкою? Із самої Японії?

— Справді. Таке собі крихітне створіння з писклявим голосом і сумочкою у формі опудала якогось звіряти. О, так, я з нею зустрічалася, — сказала вона, піднявши брову. — Ми їли сандвічі в барі «П’єр», а Енді був перекладачем. Вона була, звичайно, на похороні, ця дівчина на ім’я Міяко. Зовсім інша культура, звісно, але правду кажуть, що японці — народ дуже стриманий.

Мала собачка Клементина залізла на плече місіс Барбур і прилаштувалася навколо її шиї як хутряний комір.

— Зізнаюся тобі, я хочу придбати ще одного песика, — сказала вона, піднявши руку, щоб її погладити. — Як ти вважаєш?

— Не знаю, — сказав я, спантеличений.

Було вкрай нехарактерно для місіс Барбур запитувати чиюсь думку нехай там про що, а тим паче в мене.

— Маю визнати, ці двоє стали для мене великою втіхою. Моя давня подруга, Марія Мерседес де ла Перейра, принесла мені їх через тиждень після похорону, цілком несподівано для мене, двох цуценят у кошику зі стрічками, і, чесно кажучи, спочатку я не була певна, але тепер думаю, що ніколи не одержувала більш приємного подарунка. Ми ніколи не заводили собак через Енді. Він був таким жахливим алергіком. Ти пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

Повернувся Платт — усе ще у своєму твідовому єгерському костюмі з відвислими кишенями для вбитих птахів і порожніх гільз. Він підтягнув до нас крісло.

— То як ти, мамо? — запитав він, кусаючи нижню губу.

— А ти, Платанчику? — Напружена мовчанка. — Усе гаразд на службі?

— Усе чудово. — Він кивнув головою, ніби хотів переконати в цьому сам себе. — Я справді був дуже заклопотаний.

— Я рада це чути.

— Нові книжки. Одна про Віденський конгрес.

— Ще одна? — Вона обернулася до мене. — А ти, Тео?

— Вибачте?

Я роздивлявся пластинку зі слонової кістки (китобійний корабель), врізану в кришку її кошика для плетіння, і думав про бідолашного Енді: чорна вода, сіль у його горлі, нудота й судоми. Весь жах і вся жорстокість смерті в найбільш ненависній йому стихії. «Проблема в тому, що я ненавиджу яхти».

— Розкажи мені, чим ти тепер займаєшся?

— Торгую антикваріатом. Переважно американськими меблями.

— Та ти що! — у захваті вигукнула вона. — Як чудово!

— Атож, моя крамниця у Вілліджі, і я займаюся там торгівлею. Мій партнер — я досі не звик користуватися цим терміном, — мій партнер у бізнесі, Джеймс Гобарт, працює по дереву й робить реставрації. Ви якось маєте нас навідати.

— О, та це ж моя мрія! Антикваріат! — Вона зітхнула. — Ти ж бо знаєш, як я люблю старі речі. Я хотіла б, щоб і мої діти виявляли до них інтерес. Я завжди сподівалася, що бодай одне з них такий інтерес виявить.

— Ти ж іще маєш Кітсі, — сказав Платт.

— Диво та й годі, — провадила місіс Барбур, так ніби вона його не почула. — Жодне з моїх дітей не має художньої жилки. Хіба це не надзвичайно? Маленькі філістери, усі четверо.

— Ет, облиште, — сказав я таким грайливим тоном, яким тільки міг. — Я пам’ятаю Тодді й Кітсі з їхніми фортепіанними уроками. Й Енді з його грою на скрипці за Судзукі.

Вона зробила вибачливий жест.

— О, ти знаєш, що я маю на увазі. Ніхто з моїх дітей не наділений візуальним відчуттям. Вони не вміють ані картину по-справжньому оцінити, ані інтер’єр, ані хай там що. Тоді як, — вона знову взяла мене за руку, — коли ти був дитиною, я не раз заставала тебе в коридорі, де ти роздивлявся мої картини. Ти відразу підходив до найкращих. До пейзажу Фредеріка Черча, до мого Фіца Генрі Лейна, до Рафаеля Піла або до Джона Сінглтона Коплі — пам’ятаєш його овальний маленький портретик дівчинки в капелюшку?

— То була картина Коплі?

— Атож. І я бачила тебе щойно біля маленької картини Рембрандта.

— То це таки Рембрандт?

— Так. Лише один у мене, «Омиття ніг». Усі інші картини належать його учням. Мої власні діти прожили все своє життя серед цих картин і ніколи не виявляли до них ані найменшого інтересу, так, Платте?