— У тата… — сказав він, дивлячись у свій джин із лаймом, улюблений напій місіс Барбур, — ми всі уникали говорити про це, але моя бабуся називала це хімічним дисбалансом. Біполярний розлад. Перший епізод, чи напад, чи як це назвати, стався в нього у Гарвардській школі права, на першому курсі — до другого він так і не довчився. Якісь шалені плани й сплески ентузіазму… він став чіплятися до всіх у класі, всіх перебивати, почав писати епічну поему завдовжки з велику книжку про китобійний корабель «Ессекс», таку собі суцільну нісенітницю, а тоді його сусід по кімнаті, який, либонь, впливав на нього більш заспокійливо, ніж можна було подумати, виїхав на цілий семестр до Німеччини, й у результаті моєму дідусеві довелося сісти на поїзд і виїхати до Бостона, щоб забрати сина. Його заарештували за те, що він розклав вогонь перед статуєю Семюела Еліота Морісона на авеню Співдружності, а потім відбивався від полісмена, який хотів його заарештувати.
— Я знав, що в нього проблеми. Але не думав, що вони такі серйозні.
— Ну ти розумієш… — Платт утупився у келих, а потім одним ковтком перехилив його. — Це було задовго до того, як я з’явився на світ. Його стан змінився, коли він одружився з мамою, і протягом якогось часу він жив на пігулках, хоч моя бабуся ніколи цілком не довіряла йому після всіх цих подій.
— Після яких подій?
— Щодо нас, онуків, то ми з нею були в цілком добрих взаєминах, — поквапно сказав він. — Але ти не можеш собі уявити, яких проблем завдавав тато, коли був молодший… він розтратив купу грошей, суцільні скандали й напади, якісь проблеми з неповнолітніми дівчатами… потім він плакав і просив пробачення, але далі витворяв те саме… Бабуся завжди звинувачувала його за серцевий напад, який пережив дідусь, вони двоє сперечалися в дідусевому офісі — і бац! Хоч коли він приймав пігулки, то був сумирний, як ягня. Чудо, а не тато — ну, ти знаєш. Чудовий батько для своїх дітей.
— Він був приємним чоловіком. Коли я його знав.
— Так. — Платт стенув плечима. — Він міг бути таким. Коли він одружився з мамою, то протягом певного часу поводився дуже пристойно. Потім — я не знаю, що сталося. Він зробив кілька жахливо ідіотських інвестицій — це було першим знаком. Почав пізно вночі телефонувати знайомим і таке інше. Закрутив роман зі студенткою коледжу, яка проходила стажування в його офісі, — дівчиною з родини, яку мама знала. Це було жахливо.
Чомусь я був неймовірно розчулений, коли почув, як він називає місіс Барбур мамою.
— Я ніколи про це не знав, — сказав я.
Платт спохмурнів: безнадійний і сумирний вираз обличчя різко підкреслив його схожість з Енді.
— Ми самі навряд чи про це знали — ми, діти, — гірко зізнався він, дряпнувши скатертину великим пальцем. — Тато хворий — це все, що нам казали. Я був у школі-інтернаті, коли його поклали до лікарні, мені ніколи не дозволяли поговорити з ним телефоном, казали, він надто хворий, і багато тижнів я думав, що він помер, а від мене це намагаються приховати.
— Я пам’ятаю це все. Це жахливо.
— Що «все»?
— Ну, проблеми з нервами.
— Ну звісно, — мене вразив спалах гніву в його очах, — але звідки я мав знати, про що там ідеться — про нервове захворювання, про кінцеву стадію раку чи ще про якусь херню? «Енді такий вразливий… Енді краще залишатися в місті… Ми не думаємо, що інтернат піде Енді на користь…», усе, що я можу тут сказати: мама й тато в ту саму секунду, коли я навчився зав’язувати шнурки своїх черевиків, запхали мене до блядської кінно-спортивної школи, так званої школи імені принца Георга, цілком зачуханої, але ти зміцниш у ній свій характер, вона стане для тебе справжньою підготовкою до Ґротона, там навчаються справді маленькі діти, від семи років до тринадцяти. Якби ти тільки бачив ту брошуру, Вірджинія — країна полювання й усе таке, а проте там не було таких зелених пагорбів і вершників, як на картинках. Я впав у стайні й зламав плече, і ось лежу я в лазареті з видом на під’їзну дорогу і не бачу на ній жодного автомобіля. Жодна курва не приїхала мене навідати, навіть бабуся. До того ж мій лікар був пияк і вправив мені плече неправильно, я досі маю з ним проблеми. Я ненавиджу коней до цього паскудного дня.
— Одне слово, — несподівано змінив він тон, — вони зрештою висмикнули мене з тієї ідіотської школи й запхали в Ґротон на той час, коли справи з татом стали зовсім кепські і його відправили на лікування. Щось він там учворив у метро (точно ми не знаємо, що саме: тато розповідав одну версію, а копи — іншу), але, — він підняв брови з манірною, похмурою насмішкуватістю, — але тато потрапив до ферми для дурників. На два місяці. Ніякого пояса, ніяких шнурків, нічого гострого. Але його лікували там шоком, і це, схоже, подіяло, бо коли він звідти вийшов, то був зовсім новою людиною. Ти, мабуть, пам’ятаєш. «Батько року», можна сказати.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу